BASKERVILLE HALL, Oct. 15th.
«Замок Баскервілів, 15 жовтня
MY DEAR HOLMES,--If I was compelled to leave you without much news during the early days of my mission you must acknowledge that I am making up for lost time, and that events are now crowding thick and fast upon us. In my last report I ended upon my top note with Barrymore at the window, and now I have quite a budget already which will, unless I am much mistaken, considerably surprise you. Things have taken a turn which I could not have anticipated. In some ways they have within the last forty-eight hours become much clearer and in some ways they have become more complicated. But I will tell you all and you shall judge for yourself.
Любий Холмсе!
Якщо в перші дні після приїзду сюди мені доводилося не дуже переобтяжувати вас новинами, то тепер ви будете змушені визнати, що я надолужую прогаяне і що події швидко нагромаджуються одна на одну й тиснуть на нас. Свій останній звіт я закінчив на найвищій ноті — картиною Беррімора біля вікна, а тепер у мене вже є купа інших новин, які, коли я не дуже помиляюся, дуже вас подивують. Справи набули такого характеру, на який я навіть не міг розраховувати. За останні сорок вісім годин в деяких відношеннях вони стали значно яснішими, а в деяких — значно складнішими. Але я краще все розповім вам, а ви вже самі робіть висновки.
Before breakfast on the morning following my adventure I went down the corridor and examined the room in which Barrymore had been on the night before. The western window through which he had stared so intently has, I noticed, one peculiarity above all other windows in the house--it commands the nearest outlook on the moor. There is an opening between two trees which enables one from this point of view to look right down upon it, while from all the other windows it is only a distant glimpse which can be obtained. It follows, therefore, that Barrymore, since only this window would serve the purpose, must have been looking out for something or somebody upon the moor. The night was very dark, so that I can hardly imagine how he could have hoped to see anyone. It had struck me that it was possible that some love intrigue was on foot. That would have accounted for his stealthy movements and also for the uneasiness of his wife. The man is a striking-looking fellow, very well equipped to steal the heart of a country girl, so that this theory seemed to have something to support it. That opening of the door which I had heard after I had returned to my room might mean that he had gone out to keep some clandestine appointment. So I reasoned with myself in the morning, and I tell you the direction of my suspicions, however much the result may have shown that they were unfounded.
Наступного ранку після моєї пригоди я ще до сніданку пройшов у кінець другого коридора і обстежив кімнату, куди минулої ночі заходив Беррімор. Західне вікно, в яке він так пильно вдивлявся, має порівняно з усіма іншими вікнами одну цікаву особливість: з нього пустище видно якнайкраще. Там між двох дерев є просвіток, отож перед людиною, яка дивиться з того спостережного пункту, відкривається широкий краєвид, в той час як з усіх інших вікон пустище можна побачити лише на обрії. З цього випливає, що Беррімор, очевидно, й видивлявся щось або когось у пустищі, бо тільки те вікно й могло прислужитися такій меті. Ніч була темна хоч в око стрель, і я не уявляю, як це він міг сподіватися кого-небудь побачити. Потім мені подумалося, що, мабуть, я став свідком якоїсь любовної інтрижки. Цим можна було б пояснити і його скрадливі дії, і пригнічений настрій дружини. Беррімор — хлопець хоч куди, у нього є все, щоб привернути до себе серце якої-небудь сільської дівчини. А звук відчинених дверей, що я його почув після того, як повернувся до своєї кімнати, міг означати, що Беррімор пішов на таємне побачення. Отакі думки снувалися у моїй голові того ранку, і я повідомляю вас, куди ведуть мене мої підозри, хоч би якими необгрунтованими в остаточному підсумку вони можуть виявитись.
But whatever the true explanation of Barrymore's movements might be, I felt that the responsibility of keeping them to myself until I could explain them was more than I could bear. I had an interview with the baronet in his study after breakfast, and I told him all that I had seen. He was less surprised than I had expected.
Та хоч би чим пояснювалися справжні причини нічної поведінки Беррімора, я відчував, що візьму на себе надто велику відповідальність, якщо мовчатиму про неї доти, поки не зможу все з'ясувати. Після сніданку я зустрівся з баронетом у його кабінеті і розповів про все, що бачив. Він був здивований менше, ніж я сподівався.
"I knew that Barrymore walked about nights, and I had a mind to speak to him about it," said he. "Two or three times I have heard his steps in the passage, coming and going, just about the hour you name."
— Мені відомо, що Беррімор розгулює ночами, і я давно збираюся поговорити з ним про це,— сказав він. — Двічі або й тричі я чув його кроки в коридорі приблизно саме в той час, що й ви.
"Perhaps then he pays a visit every night to that particular window," I suggested.
— Тоді, можливо, він ходить до того вікна щоночі? — висловив я припущення.
"Perhaps he does. If so, we should be able to shadow him, and see what it is that he is after. I wonder what your friend Holmes would do, if he were here."
— Можливо. А коли так, то ми маємо змогу вистежити його й подивитися, що йому там треба. Цікаво, що зробив би Холмс, якби був тут?
"I believe that he would do exactly what you now suggest," said I. "He would follow Barrymore and see what he did."
— Я впевнений, він зробив би саме те, що ви оце запропонували,— відповів я. — Пішов би слідом за Беррімором і подивився б, що той робить.
"Then we shall do it together."
— Тоді давайте простежимо за ним удвох.
"But surely he would hear us."
— Але ж він обов'язково нас почує.
"The man is rather deaf, and in any case we must take our chance of that. We'll sit up in my room to-night and wait until he passes." Sir Henry rubbed his hands with pleasure, and it was evident that he hailed the adventure as a relief to his somewhat quiet life upon the moor.
— Та він трохи глухуватий, і ми повинні скористатися з цього. Засядемо сьогодні ввечері у мене в кімнаті й почекаємо, коли він пройде. — І сер Генрі задоволено потер руки, явно радіючи майбутній пригоді, яка мала урізноманітнити незвично спокійне для нього життя в цих краях.
The baronet has been in communication with the architect who prepared the plans for Sir Charles, and with a contractor from London, so that we may expect great changes to begin here soon. There have been decorators and furnishers up from Plymouth, and it is evident that our friend has large ideas, and means to spare no pains or expense to restore the grandeur of his family. When the house is renovated and refurnished, all that he will need will be a wife to make it complete. Between ourselves there are pretty clear signs that this will not be wanting if the lady is willing, for I have seldom seen a man more infatuated with a woman than he is with our beautiful neighbour, Miss Stapleton. And yet the course of true love does not run quite as smoothly as one would under the circumstances expect. To-day, for example, its surface was broken by a very unexpected ripple, which has caused our friend considerable perplexity and annoyance.
Баронет уже зв'язався з архітектором, який готував для сера Чарльза плани вдосконалень, і запросив підрядчика з Лондона, отож ми чекаємо, що тут скоро почнуться великі зміни. З Плімута приїжджали декоратори і меблювальники, і цілком очевидно, що у нашого друга якнайширші задуми, на виконання яких він не пошкодує ні сил, ні грошей, аби відновити колишню велич свого роду. А коли будинок буде впорядковано й умебльовано, то все, в чому сер Генрі відчуватиме потребу,— це дружина, господиня дому. Між нами кажучи, є всі ознаки того, що затримки за цим не буде, якщо тільки дама серця погодиться, бо мені рідко коли доводилося бачити більш безтямно закоханого в жінку чоловіка, ніж сер Генрі в нашу красуню сусідку міс Степлтон. Проте їхнє щире кохання розвивається зовсім не так гладенько, як можна було б чекати за існуючих обставин. Сьогодні, наприклад, його поверхня зненацька взялася брижами, що викликало в нашого друга неабияку розгубленість і роздратування.
After the conversation which I have quoted about Barrymore, Sir Henry put on his hat and prepared to go out. As a matter of course I did the same.
Після розмови з Беррімором, про яку я вам розповів, сер Генрі надів капелюха і наладився кудись податися. Я, зрозуміло, зробив те саме.
"What, are you coming, Watson?" he asked, looking at me in a curious way.
— Ви зі мною, Вотсоне? — спитав він, якось дивно втупившись у мене.
"That depends on whether you are going on the moor," said I.
— Це залежить від того, чи йдете ви в пустище,— відповів я.
"Yes, I am."
— Так, іду.
"Well, you know what my instructions are. I am sorry to intrude, but you heard how earnestly Holmes insisted that I should not leave you, and especially that you should not go alone upon the moor."
— Ви ж знаєте, які в мене вказівки. Вибачте, що я вам заважаю, але ви чули, як гаряче наполягав Холмс на тому, щоб я не залишав вас, а особливо, щоб ви не ходили в пустище самі.
Sir Henry put his hand upon my shoulder with a pleasant smile.
Сер Генрі з приємною посмішкою поклав руку мені на плече.
"My dear fellow," said he, "Holmes, with all his wisdom, did not foresee some things which have happened since I have been on the moor. You understand me? I am sure that you are the last man in the world who would wish to be a spoil-sport. I must go out alone."
— Голубе,— сказав він,— Холмс, з усією його мудрістю, не передбачив деяких речей, що трапилися після того, як я побував у пустищі. Ви мене розумієте? Я впевнений, що хто-хто, а ви аж ніяк не хочете псувати мені настрій. Я по винен іти один.
It put me in a most awkward position. I was at a loss what to say or what to do, and before I had made up my mind he picked up his cane and was gone.
Ці слова поставили мене в неймовірно дурне становище. Я не знав, що сказати і що зробити, а поки зібрався з думками, сер Генрі взяв свою тростину й пішов.
But when I came to think the matter over my conscience reproached me bitterly for having on any pretext allowed him to go out of my sight. I imagined what my feelings would be if I had to return to you and to confess that some misfortune had occurred through my disregard for your instructions. I assure you my cheeks flushed at the very thought. It might not even now be too late to overtake him, so I set off at once in the direction of Merripit House.
Та коли я заходився обмірковувати ситуацію наново, мене обсіли докори сумління за те, що я дозволив йому — хоч би під яким приводом — зникнути в мене з очей. Я уявив собі, як незатишно себе почуватиму, коли змушений буду, повернувшись у Лондон, зізнатися вам, що нещастя з сером Генрі трапилось лише тому, що я злегковажив вашими вказівками. Запевняю вас, кров кинулася мені в обличчя на саму думку про це. Було ще не пізно наздогнати його, і я негайно подався в напрямку до Мерріпіт-хаус.
I hurried along the road at the top of my speed without seeing anything of Sir Henry, until I came to the point where the moor path branches off. There, fearing that perhaps I had come in the wrong direction after all, I mounted a hill from which I could command a view--the same hill which is cut into the dark quarry. Thence I saw him at once. He was on the moor path, about a quarter of a mile off, and a lady was by his side who could only be Miss Stapleton. It was clear that there was already an understanding between them and that they had met by appointment. They were walking slowly along in deep conversation, and I saw her making quick little movements of her hands as if she were very earnest in what she was saying, while he listened intently, and once or twice shook his head in strong dissent. I stood among the rocks watching them, very much puzzled as to what I should do next. To follow them and break into their intimate conversation seemed to be an outrage, and yet my clear duty was never for an instant to let him out of my sight. To act the spy upon a friend was a hateful task. Still, I could see no better course than to observe him from the hill, and to clear my conscience by confessing to him afterwards what I had done. It is true that if any sudden danger had threatened him I was too far away to be of use, and yet I am sure that you will agree with me that the position was very difficult, and that there was nothing more which I could do.
Я швидко, як тільки міг, ішов по дорозі, але сера Генрі ніде не було видно, і так дійшов до того місця, де починається стежка, що веде в пустище. Там, побоюючись, що, мабуть, повернув не в той бік, я піднявся на пагорб, з якого відкривався широкий краєвид,— на той самий пагорб, що поряд з каменярнею. Звідти я зразу ж побачив сера Генрі. Він ступав стежкою приблизно за чверть милі від мене, поряд з ним ішла якась жінка — це могла бути тільки міс Степлтон. І мені стало ясно, що між тими двома уже існує взаєморозуміння і що про зустріч вони домовилися заздалегідь. Захопившись розмовою, вони брели дуже повільно, і я бачив, як вона жваво жестикулює, ніби в чомусь гаряче переконуючи сера Генрі, а він уважно слухає її і час від часу заперечливо хитає головою, не бажаючи погоджуватися з нею. Я стояв серед кам'яних брил, дивлячись на них, і не знав що робити. Піти слідом і порушити їхню інтимну розмову здавалося мені неподобством, а проте мій недвозначний обов'язок полягав у тому, щоб ні на мить не спускати сера Генрі з ока. Шпигувати за другом — ганебне заняття. Та нічого кращого придумати мені не вдавалося, і я вирішив не переставати стежити за ним з мого пагорба, а потім, щоб очистити своє сумління, признатися йому у всьому. Правда, якби сер Генрі раптом опинився в небезпеці, я нічим не зміг би допомогти йому, бо був надто далеко, але, погодьтеся, становище моє було важке і нічого іншого мені не залишалося.
Our friend, Sir Henry, and the lady had halted on the path and were standing deeply absorbed in their conversation, when I was suddenly aware that I was not the only witness of their interview. A wisp of green floating in the air caught my eye, and another glance showed me that it was carried on a stick by a man who was moving among the broken ground. It was Stapleton with his butterfly-net. He was very much closer to the pair than I was, and he appeared to be moving in their direction. At this instant Sir Henry suddenly drew Miss Stapleton to his side. His arm was round her, but it seemed to me that she was straining away from him with her face averted. He stooped his head to hers, and she raised one hand as if in protest. Next moment I saw them spring apart and turn hurriedly round. Stapleton was the cause of the interruption. He was running wildly towards them, his absurd net dangling behind him. He gesticulated and almost danced with excitement in front of the lovers. What the scene meant I could not imagine, but it seemed to me that Stapleton was abusing Sir Henry, who offered explanations, which became more angry as the other refused to accept them. The lady stood by in haughty silence. Finally Stapleton turned upon his heel and beckoned in a peremptory way to his sister, who, after an irresolute glance at Sir Henry, walked off by the side of her brother. The naturalist's angry gestures showed that the lady was included in his displeasure. The baronet stood for a minute looking after them, and then he walked slowly back the way that he had come, his head hanging, the very picture of dejection.
Потім наш друг сер Генрі й дівчина, забувши за розмовою про все на світі, зупинилися на стежці зовсім, і тут до мене раптом дійшло, що я не єдиний свідок їхньої зустрічі. Моє око вловило рух чогось зеленого, і я, придивившись уважніше, побачив, що це «зелене» несе на палиці якийсь чоловік, пробираючись каменярнею. То був Степлтон із своїм сачком на метеликів. Він знаходився значно ближче до тієї парочки, ніж я, і явно прямував до неї. У цю мить сер Генрі раптом пригорнув міс Степлтон. Його рука обіймала її, але дівчина, як мені здалося, намагалася випручатись, відвертаючи від нього обличчя. Сер Генрі нахилився до неї, вона, ніби боронячись, затулилася долонею. І тут я побачив, як вони відскочили одне від одного і озирнулися назад. Причиною цього був Степлтон. Він, мов навіжений, біг до них, розмахуючи позад себе своїм безглуздим сачком. Відчайдушно жестикулюючи, він підбіг до закоханих і аж затанцював від хвилювання. Я не міг зрозуміти, що все це означає, але, здається, Степлтон ганив сера Генрі, а той щось пояснював, і пояснення ці ставали дедалі сердитішими в міру того, як Степлтон відмовлявся їх приймати. Дівчина стояла поряд і гордовито мовчала. Нарешті Степлтон рвучко крутнувся, владним порухом руки покликав до себе сестру, і та, кинувши нерішучий погляд на сера Генрі, подалася слідом за братом. Роздратовані жести натураліста свідчили про те, що дівчина також не уникла його незадоволення. Баронет якусь хвилину стояв на місці, дивлячись їм услід, а потім повільно рушив назад, похиливши голову і являючи собою картину безмежного смутку.
What all this meant I could not imagine, but I was deeply ashamed to have witnessed so intimate a scene without my friend's knowledge. I ran down the hill therefore and met the baronet at the bottom. His face was flushed with anger and his brows were wrinkled, like one who is at his wit's ends what to do.
Я не міг збагнути, що означала ця сцена, і відчував пекучий сором від того, що довелося стати свідком любовного побачення мого друга без його відома. Тому я збіг з пагорба і зустрів баронета внизу. Обличчя в нього горіло від гніву, брови супилися, як це буває в людини, яка не знає, що їй робити.
"Halloa, Watson! Where have you dropped from?" said he. "You don't mean to say that you came after me in spite of all?"
— Привіт, Вотсоне! Звідки ви тут узялися? — спитав він. — Невже ви, всупереч усьому, пішли слідом за мною?
I explained everything to him: how I had found it impossible to remain behind, how I had followed him, and how I had witnessed all that had occurred. For an instant his eyes blazed at me, but my frankness disarmed his anger, and he broke at last into a rather rueful laugh.
Я пояснив йому все: як я відчув, що не можу залишитися сидіти вдома, як ішов слідом за ним і як був свідком того, що відбулося. В очах сера Генрі спалахнуло полум'я, але моя відвертість обеззброїла його, і він, нарешті, досить гірко засміявся.
"You would have thought the middle of that prairie a fairly safe place for a man to be private," said he, "but, by thunder, the whole country-side seems to have been out to see me do my wooing--and a mighty poor wooing at that! Where had you engaged a seat?"
— Здавалось би, посеред цієї прерії людина може знайти цілком надійне місце, щоб усамітнитися,— мовив він,— але, сто чортів, усі тутешні жителі наче змовилися збігтися сюди, щоб подивитись, як я залицяюся,— та ще й страшенно невдало! Де ви замовили собі місце?
"I was on that hill."
— Я був он на тому пагорбі.
"Quite in the back row, eh? But her brother was well up to the front. Did you see him come out on us?"
— Отже, в найостаннішому ряду? А от її брат вмостився аж у найпершому. Ви бачили, як він налетів на нас?
"Yes, I did."
— Так, бачив.
"Did he ever strike you as being crazy--this brother of hers?"
— Вам ніколи не спадало на думку, що він просто божевільний, цей її братик?
"I can't say that he ever did."
— Ні, не спадало.
"I dare say not. I always thought him sane enough until to-day, but you can take it from me that either he or I ought to be in a strait-jacket. What's the matter with me, anyhow? You've lived near me for some weeks, Watson. Tell me straight, now! Is there anything that would prevent me from making a good husband to a woman that I loved?"
— Мені теж. До сьогодні я завжди вважав його не позбавленим здорового глузду, але повірте мені, тепер становище таке, що на нього або на мене слід надягти гамівну сорочку. Ну, а хіба я якийсь не такий? Ви живете поряд зі мною не перший тиждень, Вотсоне. Прошу, будьте зі мною відверті! Чи є в моїй особі щось таке, що може перешкодити мені стати добрим чоловіком жінці, яку я кохаю?
"I should say not."
— Я сказав би, що немає.
"He can't object to my worldly position, so it must be myself that he has this down on. What has he against me? I never hurt man or woman in my life that I know of. And yet he would not so much as let me touch the tips of her fingers."
— Степлтону не може не подобатися моє становище в суспільстві, отож причина того, що він укрив мене мокрим рядном,— у мені самому. Але що він проти мене має? Нікому з усіх чоловіків і жінок, яких знаю, я за все своє життя не заподіяв нічого поганого. І до того ж він проти, щоб я доторкався навіть до кінчиків її пальців.
"Did he say so?"
— Він так і сказав?
"That, and a deal more. I tell you, Watson, I've only known her these few weeks, but from the first I just felt that she was made for me, and she, too--she was happy when she was with me, and that I'll swear. There's a light in a woman's eyes that speaks louder than words. But he has never let us get together, and it was only to-day for the first time that I saw a chance of having a few words with her alone. She was glad to meet me, but when she did it was not love that she would talk about, and she wouldn't have let me talk about it either if she could have stopped it. She kept coming back to it that this was a place of danger, and that she would never be happy until I had left it. I told her that since I had seen her I was in no hurry to leave it, and that if she really wanted me to go, the only way to work it was for her to arrange to go with me. With that I offered in as many words to marry her, but before she could answer, down came this brother of hers, running at us with a face on him like a madman. He was just white with rage, and those light eyes of his were blazing with fury. What was I doing with the lady? How dared I offer her attentions which were distasteful to her? Did I think that because I was a baronet I could do what I liked? If he had not been her brother I should have known better how to answer him. As it was I told him that my feelings towards his sister were such as I was not ashamed of, and that I hoped that she might honour me by becoming my wife. That seemed to make the matter no better, so then I lost my temper too, and I answered him rather more hotly than I should perhaps, considering that she was standing by. So it ended by his going off with her, as you saw, and here am I as badly puzzled a man as any in this county. Just tell me what it all means, Watson, and I'll owe you more than ever I can hope to pay."
— Еге ж, і багато чого іншого. Повірте мені, Вотсоне, я знаю цю дівчину всього кілька тижнів, але з першої ж зустрічі відчув, що її просто створено для мене, а вона... вона теж, присягаюсь, раділа, коли була зі мною. В жіночих очах є світло, і воно промовляє переконливіше, ніж слова. Але Степлтон ніколи не залишав нас удвох, і ось тільки сьогодні я вперше влучив годину, щоб поговорити з нею наодинці. Вона була рада зустрітися зі мною, але коли прийшла, то зовсім не хотіла говорити про любов, вона і мені не дозволила б сказати їй про мої почуття, якби могла. І весь час поверталась у розмові до того, що тут небезпечне місце і що вона не зможе бути спокійною, поки я звідси не поїду. Я відповів, що зовсім не поспішаю зробити це, відколи її побачив, і якщо вона справді хоче, щоб я покинув замок Баскервілів, то єдиний вихід — їхати разом. Після цього я палко заходився умовляти її вийти за мене заміж, але перш ніж вона встигла відповісти, з'явився її братик,— прибіг і визвірився на нас, мов скажений. Він був аж блідий від люті, а його безбарвні очиці горіли лихим вогнем. Що це я роблю тут з дівчиною! Як я смію лізти до неї із залицяннями, які їй просто осоружні! Чи я вважаю, що, бувши баронетом, можу робити все, що мені заманеться? Ех, якби він не був її братом, я дав би йому відкоша. А так довелося відповісти, що своїх почуттів до його сестри я можу не соромитися, і сподіваюся, що вона зробить мені честь, ставши моєю дружиною. Ці слова нітрохи Степлтона не вгамували, і тоді я також утратив самовладання й відповів йому набагато різкіше, ніж, мабуть, було треба, беручи до уваги, що міс Степлтон стояла поряд. Усе закінчилося тим, що він пішов разом з нею, як ви самі бачили, а я стою ось перед вами спантеличений так, як ніхто в цьому графстві. Поясніть же мені, Вотсоне, що все це означає, і я буду перед вами в неоплатному боргу.
I tried one or two explanations, but, indeed, I was completely puzzled myself. Our friend's title, his fortune, his age, his character, and his appearance are all in his favour, and I know nothing against him unless it be this dark fate which runs in his family. That his advances should be rejected so brusquely without any reference to the lady's own wishes, and that the lady should accept the situation without protest, is very amazing. However, our conjectures were set at rest by a visit from Stapleton himself that very afternoon. He had come to offer apologies for his rudeness of the morning, and after a long private interview with Sir Henry in his study, the upshot of their conversation was that the breach is quite healed, and that we are to dine at Merripit House next Friday as a sign of it.
Я висловив був кілька пояснень, але, правду кажучи, сам почувався цілком збитим з пантелику. Титул нашого друга, його багатство, молодість, характер і зовнішність — усе промовляє на його користь, і я не знаю нічого, що свідчило б проти нього, крім лихої долі, яка переслідує його рід. Гідно подиву, що пропозицію сера Генрі було відкинуто майже брутально, без ніяких посилань на бажання самої дівчини, і що дівчина сприйняла все без жодних заперечень. А втім, наші припущення розвіяв того ж дня сам Степлтон. Він прийшов після обіду, щоб вибачитися за свою образливу поведінку, і наслідок його тривалої розмови в кабінеті сера Генрі такий: сварку цілком залагоджено і на знак цього нас запрошено наступної п'ятниці на обід у Мерріпіт-хаус,
"I don't say now that he isn't a crazy man," said Sir Henry; "I can't forget the look in his eyes when he ran at me this morning, but I must allow that no man could make a more handsome apology than he has done."
— І все ж таки я й тепер не сказав би, що він при здоровому розумі,— зауважив сер Генрі,— і не можу забути вираз його очей, коли він накинувся на мене сьогодні вранці, але мушу визнати: ніхто не зміг би вибачитися так благородно, як це зробив він.
"Did he give any explanation of his conduct?"
— Він якось пояснив свій вчинок?
"His sister is everything in his life, he says. That is natural enough, and I am glad that he should understand her value. They have always been together, and according to his account he has been a very lonely man with only her as a companion, so that the thought of losing her was really terrible to him. He had not understood, he said, that I was becoming attached to her, but when he saw with his own eyes that it was really so, and that she might be taken away from him, it gave him such a shock that for a time he was not responsible for what he said or did. He was very sorry for all that had passed, and he recognized how foolish and how selfish it was that he should imagine that he could hold a beautiful woman like his sister to himself for her whole life. If she had to leave him he had rather it was to a neighbour like myself than to anyone else. But in any case it was a blow to him, and it would take him some time before he could prepare himself to meet it. He would withdraw all opposition upon his part if I would promise for three months to let the matter rest and to be content with cultivating the lady's friendship during that time without claiming her love. This I promised, and so the matter rests."
— Сестра для нього все,— каже він. Це цілком природно, і я радий, що Степлтон розуміє їй ціну. Вони завжди були разом і, як він твердить, тільки одна вона є йому товаришем, отож сама думка втратити її нагонить на нього справжній жах. Він не здогадався, сказав Степлтон, що вона подобається мені дедалі дужче, а коли на власні очі побачив, що це справді так і що її можуть від нього забрати, то був украй приголомшений і якийсь час просто не міг відповідати ні за свої слова, ні за вчинки. Він дуже шкодує про все, що трапилося, і розуміє, яким дурним егоїстом був, гадаючи, що зможе втримати біля себе на все життя таку вродливу жінку, як його сестра. Якщо вже вона має покинути його, то він хотів би, щоб вона віддалася за сусіда, як-от я, а не за когось іншого. Але хоч би як там було, для нього це тяжкий удар і йому потрібен час, щоб звикнути до думки про неминучу втрату. З його боку не буде ніяких перешкод, якщо я пообіцяю протягом трьох місяців залишити все так, як є, і задовольнятися тільки дружбою з його сестрою, не претендуючи на її кохання. Я пообіцяв, і розмову на цьому було закінчено.
So there is one of our small mysteries cleared up. It is something to have touched bottom anywhere in this bog in which we are floundering. We know now why Stapleton looked with disfavour upon his sister's suitor--even when that suitor was so eligible a one as Sir Henry. And now I pass on to another thread which I have extricated out of the tangled skein, the mystery of the sobs in the night, of the tear-stained face of Mrs. Barrymore, of the secret journey of the butler to the western lattice window. Congratulate me, my dear Holmes, and tell me that I have not disappointed you as an agent--that you do not regret the confidence which you showed in me when you sent me down. All these things have by one night's work been thoroughly cleared.
Отже, одна з наших маленьких таємниць розкрилася. А це не абищо — хоч десь торкнутися дна болота, в якому ми борсаємося. Тепер нам відомо, чому Степлтон з такою недоброзичливістю поставився до залицяльника своєї сестри, навіть до такого завидного, як сер Генрі. А зараз перейду до іншої нитки, яку витягнув із заплутаного клубка — таємниці нічних ридань, заплаканого обличчя місіс Беррімор і загадкових мандрів дворецького до заґратованого вікна, що виходить на пустище. Поздоровте мене, дорогий Холмсе, і скажіть мені, що як ваш представник я вас не розчарував і що ви не шкодуєте за ту довіру, яку виявили мені, пославши сюди. Адже однієї-єдиної ночі вистачило, щоб усе розплутати.
I have said "by one night's work," but, in truth, it was by two nights' work, for on the first we drew entirely blank. I sat up with Sir Henry in his rooms until nearly three o'clock in the morning, but no sound of any sort did we hear except the chiming clock upon the stairs. It was a most melancholy vigil, and ended by each of us falling asleep in our chairs. Fortunately we were not discouraged, and we determined to try again. The next night we lowered the lamp, and sat smoking cigarettes without making the least sound. It was incredible how slowly the hours crawled by, and yet we were helped through it by the same sort of patient interest which the hunter must feel as he watches the trap into which he hopes the game may wander. One struck, and two, and we had almost for the second time given it up in despair, when in an instant we both sat bolt upright in our chairs, with all our weary senses keenly on the alert once more. We had heard the creak of a step in the passage.
Я сказав «однієї-єдиної ночі», але насправді потрібно було дві, бо в першу ми зазнали цілковитої невдачі. Ми сиділи з сером Генрі в його кімнаті майже до третьої години, але нічого, крім бою годинника на сходах, не почули. Це було нестерпно нудне чатування, і закінчилося воно тим, що обидва ми заснули, сидячи в кріслах. На щастя, це нас не розхолодило, і ми вирішили зробити ще одну спробу. Наступної ночі прикрутили гніт у лампі, палили цигарки й сиділи тихо-тихо. Ви не повірите, як повільно спливала година за годиною, проте нам допомагала та напружена терплячість, що її повинен відчувати мисливець, стежачи за пасткою, в яку як, він сподівається, попадеться дичина. Вибило першу годину, другу, у відчаї ми знову майже відмовилися від свого наміру, коли раптом обидва випросталися в своїх кріслах і насторожились, а від утоми не лишилося й сліду. В коридорі під чиїмись кроками зарипіла підлога.
Very stealthily we heard it pass along until it died away in the distance. Then the baronet gently opened his door and we set out in pursuit. Already our man had gone round the gallery, and the corridor was all in darkness. Softly we stole along until we had come into the other wing. We were just in time to catch a glimpse of the tall, black-bearded figure, his shoulders rounded, as he tip-toed down the passage. Then he passed through the same door as before, and the light of the candle framed it in the darkness and shot one single yellow beam across the gloom of the corridor. We shuffled cautiously towards it, trying every plank before we dared to put our whole weight upon it. We had taken the precaution of leaving our boots behind us, but, even so, the old boards snapped and creaked beneath our tread. Sometimes it seemed impossible that he should fail to hear our approach. However, the man is fortunately rather deaf, and he was entirely preoccupied in that which he was doing. When at last we reached the door and peeped through we found him crouching at the window, candle in hand, his white, intent face pressed against the pane, exactly as I had seen him two nights before.
Ми почули, як ці звуки спочатку порівнялися з нашою кімнатою, а потім завмерли вдалині. Баронет відчинив двері, і ми рушили слідом за невідомим. Він уже проминув галерею, і в коридорі панувала суцільна темрява. Нечутно прокрадаючись уперед, ми нарешті дійшли до другого крила будинку. І саме вчасно, бо встигли ще побачити високого на зріст чоловіка з чорною бородою, який, зсутуливши плечі, пробирався коридором. Потім він увійшов у ті самі двері, що й першого разу, бо свічка спочатку висвітила в темряві їх отвір, далі вони зачинилися, і з кімнати в морок коридору потягнувся один-єдиний жовтий промінчик. Ми з усіма пересторогами просувалися до того промінчика, пробуючи ногами кожну мостину, перш ніж перенести на неї всю нашу вагу. З обережності ми не взулися, але стара підлога все одно потріскувала й рипіла. Іноді здавалося просто неможливим, щоб Беррімор не почув наших кроків. Проте, на щастя, він добре-таки тугий на вухо, до того ж цілком поринув у те, що робив. Коли ми кінець кінцем дісталися до дверей і зазирнули в кімнату, Беррімор стояв біля вікна, тримаючи в руці свічку і майже притулившись обличчям до шибки — точнісінько так, як позаминулої ночі.
We had arranged no plan of campaign, but the baronet is a man to whom the most direct way is always the most natural. He walked into the room, and as he did so Barrymore sprang up from the window with a sharp hiss of his breath and stood, livid and trembling, before us. His dark eyes, glaring out of the white mask of his face, were full of horror and astonishment as he gazed from Sir Henry to me.
Ми не мали заздалегідь розробленого плану дій, але баронет належить до числа тих людей, які вважають рішучі вчинки найбільш природними. Він увійшов до кімнати. Беррімор, із свистом вдихнувши повітря, відскочив від вікна і, блідий, як мрець, став перед нами, тремтячи всім тілом. У його темних очах, що блищали на білій масці обличчя й дивилися то на сера Генрі, то на мене, застигли жах і здивування.
"What are you doing here, Barrymore?"
— Берріморе, що ви тут робите?
"Nothing, sir." His agitation was so great that he could hardly speak, and the shadows sprang up and down from the shaking of his candle. "It was the window, sir. I go round at night to see that they are fastened."
— Нічого, сер. — Хвилювання заважало йому говорити, свічка ходором ходила в його руці, й по стінах металися тіні.
— Це вікно, сер... Я ходжу вночі й дивлюся, чи всі вони зачинені.
"On the second floor?"
— На другому поверсі?
"Yes, sir, all the windows."
— Так сер, усі вікна.
"Look here, Barrymore," said Sir Henry, sternly; "we have made up our minds to have the truth out of you, so it will save you trouble to tell it sooner rather than later. Come, now! No lies! What were you doing at that window?"
— Слухайте, Берріморе,— суворо мовив сер Генрі,— ми вирішили домогтися від вас правди, отож що швидше ми її від вас почуємо, то менше у вас буде неприємностей. Ну, швидше! І без брехні! Що ви робили біля вікна?
The fellow looked at us in a helpless way, and he wrung his hands together like one who is in the last extremity of doubt and misery.
Дворецький безпорадно подивився на нас і стиснув руки з виглядом людини, що дійшла до останньої межі сумнівів і страждань.
"I was doing no harm, sir. I was holding a candle to the window."
— Я не робив нічого поганого, сер. Просто тримав свічку біля вікна.
"And why were you holding a candle to the window?"
— А навіщо ви тримали свічку біля вікна?
"Don't ask me, Sir Henry--don't ask me! I give you my word, sir, that it is not my secret, and that I cannot tell it. If it concerned no one but myself I would not try to keep it from you."
— Не питайте мене, сер Генрі, не питайте! Слово честі, сер, це не моя таємниця, а тому я не можу видати її. Якби вона нікого, крім мене, не стосувалась, я розповів би вам усе.
A sudden idea occurred to me, and I took the candle from the trembling hand of the butler.
Раптом мені сяйнула несподівана думка, і я взяв свічку з тремтячої руки дворецького.
"He must have been holding it as a signal," said I. "Let us see if there is any answer." I held it as he had done, and stared out into the darkness of the night. Vaguely I could discern the black bank of the trees and the lighter expanse of the moor, for the moon was behind the clouds. And then I gave a cry of exultation, for a tiny pin-point of yellow light had suddenly transfixed the dark veil, and glowed steadily in the centre of the black square framed by the window.
— Чоловік подавав нею сигнал,— сказав я. — Нумо по
дивимося, чи буде якась відповідь.
Я підніс свічку до вікна, як робив це Беррімор, і почав вдивлятися в темряву ночі. Місяць сховався за хмарами, і я зміг побачити лише стіну чорних дерев і трохи світлішу пляму пустища. І раптом я радісно скрикнув, бо темну запону ночі прорізала крихітна цятка жовтавого світла й непорушно застигла в нічному мороці, обмеженому прямокутником вікна.
"There it is!" I cried.
— Дивіться! — вигукнув я.
"No, no, sir, it is nothing--nothing at all!" the butler broke in; "I assure you, sir ----"
— Ні, ні, сер, це нічого... нічого не означає! — не витримав дворецький. — Запевняю вас, сер...
"Move your light across the window, Watson!" cried the baronet. "See, the other moves also! Now, you rascal, do you deny that it is a signal? Come, speak up! Who is your confederate out yonder, and what is this conspiracy that is going on?"
— Ану, поводіть свічкою, Вотсоне! — вигукнув баронет. — Бачите, той вогник також рухається з боку в бік! Ну, негіднику, ви й далі будете заперечувати, що то сигнал? Та не мовчіть! Хто отой ваш спільник, що це за змова?
The man's face became openly defiant.
Обличчя дворецького набуло відверто зухвалого виразу.
"It is my business, and not yours. I will not tell."
— Це моя справа, вас вона не стосується. І нічого я вам не скажу.
"Then you leave my employment right away."
— В такому разі ви в мене вже не служите.
"Very good, sir. If I must I must."
— Дуже добре, сер. Якщо так треба, то нехай.
"And you go in disgrace. By thunder, you may well be ashamed of yourself. Your family has lived with mine for over a hundred years under this roof, and here I find you deep in some dark plot against me."
— І ви себе зганьбили. Їй-право, вам повинно бути соромно. Ваш рід жив разом з моїм під оцим дахом понад сто років і ось тепер ви в якійсь чорній змові проти мене.
"No, no, sir; no, not against you!" It was a woman's voice, and Mrs. Barrymore, paler and more horror-struck than her husband, was standing at the door. Her bulky figure in a shawl and skirt might have been comic were it not for the intensity of feeling upon her face.
— Ні, ні, сер, не проти вас! — почувся жіночий голос, і місіс Беррімор, ще переляканіша і блідіша, ніж її чоловік, з'явилася у дверях. Ця дебела жінка з накинутою на плечі шаллю і в спідниці могла б здатися смішною, якби не переживання, написані на її обличчі.
"We have to go, Eliza. This is the end of it. You can pack our things," said the butler.
— Ми повинні їхати звідси. Ось чим усе закінчилося. Можеш пакувати речі,— мовив дворецький.
"Oh, John, John, have I brought you to this? It is my doing, Sir Henry--all mine. He has done nothing except for my sake and because I asked him."
— О Джоне, Джоне, до чого я тебе довела! Це я винна, сер Генрі, в усьому винна тільки я. Він пішов на це заради мене і тому, що я його попросила.
"Speak out, then! What does it mean?"
— Та кажіть же все відверто! В чому справа?
"My unhappy brother is starving on the moor. We cannot let him perish at our very gates. The light is a signal to him that food is ready for him, and his light out yonder is to show the spot to which to bring it."
— Мій нещасний брат сидить голодний у пустищі. Ми не можемо дати йому померти біля самісінького нашого порога. Світло у вікні є сигналом, що їжу для нього приготовлено, а отой його вогник показує місце, куди її треба принести.
"Then your brother is --"
— Отже, ваш брат і є той...
"The escaped convict, sir--Selden, the criminal."
— В'язень-утікач, сер... злочинець Селден.
"That's the truth, sir," said Barrymore. "I said that it was not my secret and that I could not tell it to you. But now you have heard it, and you will see that if there was a plot it was not against you."
— Це правда, сер,— підтвердив Беррімор. — Я сказав вам, що таємниця належить не мені, і тому я не можу її вам відкрити. Але тепер ви все почули самі й знаєте, що ніякої змови проти вас немає.
This, then, was the explanation of the stealthy expeditions at night and the light at the window. Sir Henry and I both stared at the woman in amazement. Was it possible that this stolidly respectable person was of the same blood as one of the most notorious criminals in the country?
Отак було пояснено загадкові нічні мандри й світло свічки біля вікна. Ми з сером Генрі здивовано втупились у місіс Беррімор. Невже ця флегматична поважна жінка тієї ж крові, що й один з найлихіших злочинців у нашій країні?
"Yes, sir, my name was Selden, and he is my younger brother. We humoured him too much when he was a lad, and gave him his own way in everything until he came to think that the world was made for his pleasure, and that he could do what he liked in it. Then as he grew older he met wicked companions, and the devil entered into him until he broke my mother's heart and dragged our name in the dirt. From crime to crime he sank lower and lower, until it is only the mercy of God which has snatched him from the scaffold; but to me, sir, he was always the little curly-headed boy that I had nursed and played with, as an elder sister would. That was why he broke prison, sir. He knew that I was here and that we could not refuse to help him. When he dragged himself here one night, weary and starving, with the warders hard at his heels, what could we do? We took him in and fed him and cared for him. Then you returned, sir, and my brother thought he would be safer on the moor than anywhere else until the hue and cry was over, so he lay in hiding there. But every second night we made sure if he was still there by putting a light in the window, and if there was an answer my husband took out some bread and meat to him. Every day we hoped that he was gone, but as long as he was there we could not desert him. That is the whole truth, as I am an honest Christian woman, and you will see that if there is blame in the matter it does not lie with my husband, but with me, for whose sake he has done all that he has."
— Так, сер, моє дівоче прізвище Селден, а він мій менший брат. Надто вже ми мазали його зверху пирогом, коли він був малий, надто в усьому йому потурали, от він і дійшов думки, що світ створено задля його втіхи і можна виробляти в ньому все, що заманеться. Потім підріс, знайшов собі поганих товаришів і наче злий біс у нього вселився — він розбив серце матері й виваляв наше ім'я в багнюці. Від злочину до злочину він опускався дедалі нижче, і тільки ласка Божа врятувала його від шибениці, але для мене, сер, він завжди залишався маленьким кучерявим хлопчиком, якого я бавила і з яким гралася як старша сестра. Ось чому він і втік з тюрми, сер. Знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він однієї ночі приволікся сюди, стомлений і голодний, а стражники насідали йому на п'яти, що ми мали робити? Ми впустили його, нагодували, доглядали його. Потім приїхали ви, сер, і брат вирішив, що йому буде безпечніше в пустищі, ніж десь інде, поки його ловитимуть, отож він і зараз там ховається. А ми через ніч перевіряємо, чи він не пішов з цих місць, світячи у вікно, і якщо одержуємо відповідь, мій чоловік несе йому хліб і м'ясо. Кожного дня сподіваємося, що він зник, але поки він тут, ми не можемо його покинути. Я сказала вам усю правду, бо я чесна християнка, і ви розумієте: якщо в цій справі хтось і винен, то зовсім не мій чоловік, а я, адже все, що він робив, він робив заради мене.
The woman's words came with an intense earnestness which carried conviction with them.
Жінка говорила з такою щирістю, що їй не можна було не повірити.
"Is this true, Barrymore?"
— Це правда, Берріморе?
"Yes, Sir Henry. Every word of it."
— Так, сер Генрі. Все до останнього слова.
"Well, I cannot blame you for standing by your own wife. Forget what I have said. Go to your room, you two, and we shall talk further about this matter in the morning."
— Що ж, я не можу дорікати вам за те, що ви допомагали своїй дружині. Забудьте те, що я вам сказав. Ідіть тепер обоє до себе, а про цю справу ми ще поговоримо вранці.
When they were gone we looked out of the window again. Sir Henry had flung it open, and the cold night wind beat in upon our faces. Far away in the black distance there still glowed that one tiny point of yellow light.
Коли вони пішли, ми знову подивилися у вікно. Сер Генрі розчинив його навстіж, і холодний нічний вітер повіяв нам в обличчя. Далеко в непроглядній темряві все ще світилася крихітна цяточка жовтавого вогника.
"I wonder he dares," said Sir Henry.
— Дивуюсь, як він не боїться,— мовив сер Генрі.
"It may be so placed as to be only visible from here."
— Вогник, мабуть, горить у такому місці, що його видно тільки звідси.
"Very likely. How far do you think it is?"
— Цілком може бути. Де це, на вашу думку?
"Out by the Cleft Tor, I think."
— Здається, десь на пагорбі з роздвоєною вершиною.
"Not more than a mile or two off."
— Милі за дві звідси.
"Hardly that."
— Навіть менше.
"Well, it cannot be far if Barrymore had to carry out the food to it. And he is waiting, this villain, beside that candle. By thunder, Watson, I am going out to take that man!"
— Атож, якщо Беррімор носив туди їжу, то недалеко. А він чекає, цей негідник, біля своєї свічки. Їй-Богу, Вотсоне, я піду і впіймаю його!
The same thought had crossed my own mind. It was not as if the Barrymores had taken us into their confidence. Their secret had been forced from them. The man was a danger to the community, an unmitigated scoundrel for whom there was neither pity nor excuse. We were only doing our duty in taking this chance of putting him back where he could do no harm. With his brutal and violent nature, others would have to pay the price if we held our hands. Any night, for example, our neighbours the Stapletons might be attacked by him, and it may have been the thought of this which made Sir Henry so keen upon the adventure.
Така сама думка сяйнула й мені. Адже Беррімори не довірили нам своєї таємниці. Ми вирвали її у них силоміць. Цей чоловік небезпечний для суспільства, він страшенний негідник, його не можна ні пожаліти, ні простити. Ми тільки виконаємо свій обов'язок, якщо скористаємося з нагоди повернути його туди, де він нікому не зможе заподіяти шкоди. Якщо ж ми нічого не зробимо, то від такого запеклого злочинця неминуче потерплять інші. Приміром, будь-якої ночі він може напасти на Степлтонів — сама думка про це, мабуть, і викликала в сера Генрі таке нестримне бажання піти на цей сміливий вчинок.
"I will come," said I.
— Я з вами,— сказав я.
"Then get your revolver and put on your boots. The sooner we start the better, as the fellow may put out his light and be off."
— Тоді візьміть револьвер і взуйтеся. Що швидше ми підемо, то краще, бо той тип може загасити свічку й зникнути.
In five minutes we were outside the door, starting upon our expedition. We hurried through the dark shrubbery, amid the dull moaning of the autumn wind and the rustle of the falling leaves. The night air was heavy with the smell of damp and decay. Now and again the moon peeped out for an instant, but clouds were driving over the face of the sky, and just as we came out on the moor a thin rain began to fall. The light still burned steadily in front.
Не минуло й п'яти хвилин, як ми вже вирушили в похід. В темній алеї нас зустріло сумовите завивання осіннього вітру, і ледь чутно шурхотіло листя, що облітало з дерев. Нічне повітря було важке від запаху вільгості й прив'ядання. Коли-не-коли з-за хмар, що бігли по небу, ненадовго визи-рав місяць, і як тільки ми вийшли в пустище, посіявся дрібний дощ. Вогник все ще світився попереду.
"Are you armed?" I asked.
— Ви озброєні? — спитав я.
"I have a hunting-crop."
— Маю мисливський хлист.
"We must close in on him rapidly, for he is said to be a desperate fellow. We shall take him by surprise and have him at our mercy before he can resist."
— Треба швидко обійти його й накинутися з двох боків, бо, кажуть, він відчайдушний хлопець. В такий спосіб ми захопимо його зненацька й скрутимо, перш ніж він встигне вчинити нам опір.
"I say, Watson," said the baronet, "what would Holmes say to this? How about that hour of darkness in which the power of evil is exalted?"
— Слухайте, Вотсоне,— мовив баронет,— а що сказав би з цього приводу Холмс? Пам'ятаєте: «в темні години сили зла бувають наймогутніші»?
As if in answer to his words there rose suddenly out of the vast gloom of the moor that strange cry which I had already heard upon the borders of the great Grimpen Mire. It came with the wind through the silence of the night, a long, deep mutter, then a rising howl, and then the sad moan in which it died away. Again and again it sounded, the whole air throbbing with it, strident, wild, and menacing. The baronet caught my sleeve and his face glimmered white through the darkness.
І наче у відповідь на ці слова десь на безмежних похмурих просторах пустища раптом виник той дивний звук, який я вже чув біля великої Грімпенської трясовини. Крізь нічне безгоміння він долинув до нас разом із вітром — спочатку це було протяжливе глухе гарчання, яке перейшло невдовзі в несамовите виття, а далі в тужливий стогін, після чого все затихло. Цей звук — різкий, дикий і загрозливий — повторювався знову й знову, наповнюючи повітря трепетом. Баронет схопив мене за рукав, і навіть у темряві видно було, як зблідло в нього обличчя.
"My God, what's that, Watson?"
— Боже мій, що це, Вотсоне?
"I don't know. It's a sound they have on the moor. I heard it once before."
— Не знаю. Тут, у пустищі, такі звуки бувають. Я вже їх чув.
It died away, and an absolute silence closed in upon us. We stood straining our ears, but nothing came.
Нарешті виття припинилося зовсім, і нас обгорнула могильна тиша. Якийсь час ми стояли, напружено вслухаючись, але нічого більше не почули.
"Watson," said the baronet, "it was the cry of a hound."
— Вотсоне,— мовив баронет,— це вив собака.
My blood ran cold in my veins, for there was a break in his voice which told of the sudden horror which had seized him.
Кров похолола у мене в жилах — голос сера Генрі здригнувся, а це означало одне: його опанував раптовий жах.
"What do they call this sound?" he asked.
— Як вони пояснюють цей звук? — спитав він.
"Who?"
— Хто?
"The folk on the country-side."
— Місцеві жителі.
"Oh, they are ignorant people. Why should you mind what they call it?"
— Ну, вони ж зовсім темні люди. Хіба вам не байдуже, як вони його пояснюють?
"Tell me, Watson. What do they say of it?"
— Ні, Вотсоне, я хочу знати, що вони кажуть про цей звук.
I hesitated but could not escape the question.
Якусь мить я вагався, але уникнути відповіді було неможливо.
"They say it is the cry of the Hound of the Baskervilles."
— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.
He groaned and was silent for a few moments.
Сер Генрі застогнав і на кілька хвилин замовк.
"A hound it was," he said, at last, "but it seemed to come from miles away, over yonder, I think."
— Це таки вив собака,— озвався він нарешті,— але був він далеко, за кілька миль звідси, як на мене, то десь отам.
"It was hard to say whence it came."
— Важко сказати, звідки линуло це виття.
"It rose and fell with the wind. Isn't that the direction of the great Grimpen Mire?"
— Його принесло до нас вітром. А велика Грімпенська трясовина в тому боці?
"Yes, it is."
— Так, у тому.
"Well, it was up there. Come now, Watson, didn't you think yourself that it was the cry of a hound? I am not a child. You need not fear to speak the truth."
— Ну, там і вило. Слухайте, Вотсоне, а самі ви хіба не думаєте, що вив собака? Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.
"Stapleton was with me when I heard it last. He said that it might be the calling of a strange bird."
— Коли я останній раз чув цей звук, зі мною був Степлтон. Він каже, що це, можливо, крик якогось невідомого птаха.
"No, no, it was a hound. My God, can there be some truth in all these stories? Is it possible that I am really in danger from so dark a cause? You don't believe it, do you, Watson?"
— Ні, ні, це був собака. Боже мій, невже в усіх цих легендах є хоч частка правди? Невже мені загрожує якась невідома небезпека? Ви ж не вірите в це, Вотсоне?
"No, no."
— Ні, не вірю.
"And yet it was one thing to laugh about it in London, and it is another to stand out here in the darkness of the moor and to hear such a cry as that. And my uncle! There was the footprint of the hound beside him as he lay. It all fits together. I don't think that I am a coward, Watson, but that sound seemed to freeze my very blood. Feel my hand!"
— А проте одне діло сміятися з цього приводу в Лондоні і зовсім інше — стояти тут у пустищі й слухати це жахливе виття. А мій дядько? Біля його тіла знайшли сліди собачих лап. Все збігається. Не думаю, що я боягуз, Вотсоне, але від цього виття кров, здається, замерзла у мене в жилах. Ось помацайте мою руку.
It was as cold as a block of marble.
Вона була холодна як мармур.
"You'll be all right to-morrow."
— Завтра з вами все буде гаразд.
"I don't think I'll get that cry out of my head. What do you advise that we do now?"
— Цього виття мені довіку не забути. Що ж нам робити?
"Shall we turn back?"
— Повернімо назад?
"No, by thunder; we have come out to get our man, and we will do it. We after the convict, and a hell-hound, as likely as not, after us. Come on! We'll see it through if all the fiends of the pit were loose upon the moor."
— Нізащо в світі! Ми вийшли з дому, щоб упіймати цього типа, і не відступимо. Ми з вами полюємо на каторжника, а він, цілком імовірно, полює на нас. Ходімо, Вотсоне. Доведемо справу до кінця, навіть якщо все пекельне кодло казитиметься тут у цьому пустищі!
We stumbled slowly along in the darkness, with the black loom of the craggy hills around us, and the yellow speck of light burning steadily in front. There is nothing so deceptive as the distance of a light upon a pitch-dark night, and sometimes the glimmer seemed to be far away upon the horizon and sometimes it might have been within a few yards of us. But at last we could see whence it came, and then we knew that we were indeed very close. A guttering candle was stuck in a crevice of the rocks which flanked it on each side so as to keep the wind from it and also to prevent it from being visible, save in the direction of Baskerville Hall. A boulder of granite concealed our approach, and crouching behind it we gazed over it at the signal light. It was strange to see this single candle burning there in the middle of the moor, with no sign of life near it--just the one straight yellow flame and the gleam of the rock on each side of it.
Спотикаючись у темряві, ми повільно рушили далі між скелястих пагорбів, чорні обриси яких звідусюди оточували нас, прямуючи на жовту цяточку, що вперто горіла попереду. Немає нічого більш оманливого, ніж відстань до світла в непроглядній темряві ночі, і тому нам часом здавалося, що вогник то десь далеко аж на обрії, то за кілька кроків від нас. Але ми нарешті побачили, звідки струмує світло, і зрозуміли, що тепер воно зовсім близько. У глибокій розколині горіла опливла свічка, яку було поставлено так, щоб стінки розколини захищали її від вітру і щоб її нізвідки, крім як з боку баскервільського замку, не було видно. Ховаючись за гранітним валуном, ми підійшли ще ближче і глянули поверх нього на сигнальний вогник. Дивно було бачити самотню свічку, що горіла посеред пустища, де не відчувалося ніяких ознак життя — один лише язичок жовтого вогника і його відсвіт на кам'яних стінках розколини.
"What shall we do now?" whispered Sir Henry.
— Що будемо робити? — прошепотів сер Генрі.
"Wait here. He must be near his light. Let us see if we can get a glimpse of him."
— Почекаємо тут. Утікач повинен бути недалеко від світла. Подивимось, може, він десь вигулькне.
The words were hardly out of my mouth when we both saw him. Over the rocks, in the crevice of which the candle burned, there was thrust out an evil yellow face, a terrible animal face, all seamed and scored with vile passions. Foul with mire, with a bristling beard, and hung with matted hair, it might well have belonged to one of those old savages who dwelt in the burrows on the hillsides. The light beneath him was reflected in his small, cunning eyes which peered fiercely to right and left through the darkness, like a crafty and savage animal who has heard the steps of the hunters.
Ледве я встиг вимовити ці слова, як ми з сером Генрі побачили його. Над скелею, в розколині якої горіла свічка, з'явилося бридке жовте обличчя, пооране слідами мерзенних пристрастей,— жахливе обличчя, позбавлене всього людського. Заляпане грязюкою, заросле щетиною, закрите пасмами сплутаного волосся, таке обличчя цілком могло б належати одному з тих стародавніх дикунів, які колись жили в печерах на схилах тутешніх пагорбів. Вогник свічки відбивався в маленьких хитрих очицях, які люто зиркали то праворуч, то ліворуч, наче в дикого підступного звіра, що почув у темряві кроки мисливця.
Something had evidently aroused his suspicions. It may have been that Barrymore had some private signal which we had neglected to give, or the fellow may have had some other reason for thinking that all was not well, but I could read his fears upon his wicked face. Any instant he might dash out the light and vanish in the darkness. I sprang forward therefore, and Sir Henry did the same. At the same moment the convict screamed out a curse at us and hurled a rock which splintered up against the boulder which had sheltered us. I caught one glimpse of his short, squat, strongly- built figure as he sprang to his feet and turned to run. At the same moment by a lucky chance the moon broke through the clouds. We rushed over the brow of the hill, and there was our man running with great speed down the other side, springing over the stones in his way with the activity of a mountain goat. A lucky long shot of my revolver might have crippled him, but I had brought it only to defend myself if attacked, and not to shoot an unarmed man who was running away.
Щось, очевидно, викликало у втікача підозру. Чи то у них з Беррімором був умовний знак, якого ми з сером Генрі не подали, чи то цей чоловік з якихось інших причин дійшов думки, що не все гаразд, але на його лютому обличчі я виразно помітив сліди страху. Будь-якої миті він міг загасити свічку й зникнути в темряві. А тому я стрибнув уперед, це саме зробив і сер Генрі. Каторжник верескливо лайнувся і пожбурив у нас каменюкою, яка розлетілася на скалки, вдарившись об наш гранітний валун. Я мигцем побачив його присадкувату кремезну постать, коли він схопився на ноги й пустився навтіки. На щастя, в цю хвилину з-за хмар викотився місяць. Ми кинулися вгору по схилу, а каторжник у цей час щодуху мчав уже з іншого боку пагорба, стрибаючи з каменя на камінь із спритністю гірського цапа. Влучним пострілом можна було б зупинити його, але я взяв з собою револьвер тільки для захисту, якщо на мене буде вчинено напад, а не для того, щоб стріляти в неозброєну людину, яка до того ж тікає геть.
We were both swift runners and in fairly good training, but we soon found that we had no chance of overtaking him. We saw him for a long time in the moonlight until he was only a small speck moving swiftly among the boulders upon the side of a distant hill. We ran and ran until we were completely blown, but the space between us grew ever wider. Finally we stopped and sat panting on two rocks, while we watched him disappearing in the distance.
Я і сер Генрі непогані бігуни і перебуваємо в досить добрій формі, але ми швидко зрозуміли, що втікача нам не наздогнати. І в місячному світлі ми ще довго бачили його, поки він не перетворився на малесеньку цятку, що моторно рухалася між валунів на схилі далекого пагорба. Ми бігли й бігли, аж зовсім засапалися, проте відстань між нами і каторжником щодалі збільшувалася. Нарешті ми зупинилися, сіли, ледве переводячи подих, на два камені і почали спостерігати, як утікач зникає вдалині.
And it was at this moment that there occurred a most strange and unexpected thing. We had risen from our rocks and were turning to go home, having abandoned the hopeless chase. The moon was low upon the right, and the jagged pinnacle of a granite tor stood up against the lower curve of its silver disc. There, outlined as black as an ebony statue on that shining back-ground, I saw the figure of a man upon the tor. Do not think that it was a delusion, Holmes. I assure you that I have never in my life seen anything more clearly. As far as I could judge, the figure was that of a tall, thin man. He stood with his legs a little separated, his arms folded, his head bowed, as if he were brooding over that enormous wilderness of peat and granite which lay before him. He might have been the very spirit of that terrible place. It was not the convict. This man was far from the place where the latter had disappeared. Besides, he was a much taller man. With a cry of surprise I pointed him out to the baronet, but in the instant during which I had turned to grasp his arm the man was gone. There was the sharp pinnacle of granite still cutting the lower edge of the moon, but its peak bore no trace of that silent and motionless figure.
І саме в цю хвилину трапилося найдивовижніше і найнесподіваніше. Вважаючи подальшу погоню безнадійною, ми вже встали, щоб повернути додому. Місяць низько висів над пустищем праворуч від нас, і на нижньому краї його срібного кружала чітко вимальовувалася зубчаста гранітна вершина пагорба. І на тій вершині я побачив темну, наче з чорного дерева, людську постать, що окреслилася на блискучому місячному тлі. Не подумайте, Холмсе, що то була галюцинація. Запевняю вас, ніколи в житті я нічого не бачив більш виразно. Наскільки я можу судити, це був високий на зріст худорлявий чоловік. Він стояв, трохи розставивши ноги, схрестивши на грудях руки і похиливши голову,— так, наче поринув у роздуми, дивлячись на величезну торф'яну й гранітну пустелю, що розляглася перед нами. Можливо, то з'явився сам дух цього моторошного місця. Це був не каторжник, бо перебував надто далеко від пагорба, на якому той зник. Крім того, він був значно вищий на зріст. Скрикнувши від здивування, я показав на нього баронету, але протягом тієї миті, коли я відвів очі, щоб схопити сера Генрі за руку, невідомий зник. Гостра вершина пагорба, як і перше, врізалася в нижній край місячного кола, та мовчазної непорушної постаті на ній уже не було.
I wished to go in that direction and to search the tor, but it was some distance away. The baronet's nerves were still quivering from that cry, which recalled the dark story of his family, and he was not in the mood for fresh adventures. He had not seen this lonely man upon the tor and could not feel the thrill which his strange presence and his commanding attitude had given to me. "A warder, no doubt," said he. "The moor has been thick with them since this fellow escaped." Well, perhaps his explanation may be the right one, but I should like to have some further proof of it. To-day we mean to communicate to the Princetown people where they should look for their missing man, but it is hard lines that we have not actually had the triumph of bringing him back as our own prisoner. Such are the adventures of last night, and you must acknowledge, my dear Holmes, that I have done you very well in the matter of a report. Much of what I tell you is no doubt quite irrelevant, but still I feel that it is best that I should let you have all the facts and leave you to select for yourself those which will be of most service to you in helping you to your conclusions. We are certainly making some progress. So far as the Barrymores go we have found the motive of their actions, and that has cleared up the situation very much. But the moor with its mysteries and its strange inhabitants remains as inscrutable as ever. Perhaps in my next I may be able to throw some light upon this also. Best of all would it be if you could come down to us. In any case you will hear from me again in the course of the next few days.
Я хотів був піти в тому напрямку і оглянути пагорб, але він був досить далеко. Що стосується баронета, то він ще не встиг заспокоїтись від страхітливого виття, яке нагадало йому про похмуру родинну легенду, і аж ніяк не схильний був до нових пригод. Він не бачив цього самотнього чоловіка на скелястій вершині пагорба і не міг відчути, яке нервове збудження викликала в мені його дивна поява і владний вигляд. «Певно, стражник,— сказав він. — їх у пустищі повно, відколи втік цей тип». Можливо, сер Генрі має рацію, проте мені хочеться дістати додаткові докази цього. Ми маємо намір повідомити сьогодні в прінстаунську тюрму, де їм слід шукати втікача, і неймовірно шкодуємо, що нам не пощастило схопити його, щоб з тріумфом повернути, уже як свого бранця, на старе місце. Отакі події відбулися минулої ночі, і ви, дорогий Холмсе, повинні визнати, що я вчинив добре, надіславши вам такий звіт. Багато з того, про що я вам розповів, не має до справи ніякого стосунку, але я добре розумію одне: найкраще, що я можу зробити,— це повідомити вам усі факти і дати вам можливість самому вибрати ті, які будуть вам найбільш корисні й допоможуть зробити необхідні висновки. А деякі успіхи у нас, безперечно, є. Що стосується Берріморів, то ми з'ясували спонукальні мотиви їхньої поведінки, а це значно спростило ситуацію. Проте пустище з його таємницями та дивними мешканцями залишається таким же незбагненним, як і раніше. Можливо, в наступному листі мені пощастить пролити трохи світла на все це. А найкраще було б, якби ви приїхали до нас. І хоч би там що, а за кілька днів я напишу вам знову».