Свежая прелесть утра стерла из нашей памяти гнетущее впечатление, которое осталось у нас обоих после первого знакомства с Баскервиль-холлом. Когда мы с сэром Генри сели завтракать, яркий солнечный свет уже лился в узкие окна с цветными гербами на стеклах, разбрасывая по полу пестрые блики. Темная дубовая обшивка отливала бронзой в золотых лучах, и теперь нам трудно было представить, что всего лишь накануне вечером эта комната навевала на нас такое уныние.
Свіжий красень ранок якоюсь мірою притлумив у нашій свідомості те похмуре й безрадісне враження, яке залишилося у нас обох після першого знайомства з баскервільським замком. Коли ми з сером Генрі сиділи за сніданком, сонячне світло вже лилося у високі з перечками вікна, кидаючи на підлогу розпливчасті кольорові плями від гербів на шибках. Темна дубова панель відсвічувала в золотому промінні бронзою, і тепер навіть важко було уявити, що це та сама кімната, яка ще вчора ввечері викликала в наших душах похмурий настрій.
- Дом тут ни при чем, мы, вероятно, сами во всем виноваты, - сказал баронет. - Устали с дороги, прозябли, вот нам и представилось все в мрачном свете. А за ночь мы отдохнули, чувствуем себя прекрасно, и вокруг тоже повеселело.
— Думаю, справа в нас, а не в будинку, і не треба його звинувачувати! — мовив баронет. — Ми стомилися в дорозі, перемерзли в лінійці, отож і сприйняли цю оселю в похмурому світлі. А тепер ми відпочили, почуваємо себе добре, і ось навколо все стало ніби кращим і приємнішим.
- Однако нельзя приписывать все только нашему настроению, - ответил я. - Скажите мне, например, неужели вы не слышали среди ночи чей-то плач, по-моему, женский?
— А проте наше вчорашнє враження було не зовсім безпідставне,— відповів я . — Хіба вночі ви, наприклад, не чули, як хтось плакав, здається, жінка?
- А вы знаете, мне тоже почудилось что-то подобное сквозь дремоту. Я долго прислушивался и потом решил, что это было во сне.
— Хоч як це дивно, але я таки чув щось схоже на плач, коли вже засинав. Я довго прислухався, однак нічого більше не почув, то й вирішив, що все те мені приснилося.
- Нет, я совершенно ясно все слышал и уверен, что плакала женщина.
— А я чув плач цілком виразно і впевнений, що ридала справді жінка.
- Надо сейчас же поговорить с Бэрримором.
Он вызвал дворецкого звонком и обратился к нему за разъяснениями. Мне показалось, что бледное лицо Бэрримора побледнело еще больше, когда он услышал вопрос хозяина.
— Ми повинні негайно це з'ясувати.
Сер Генрі подзвонив і спитав Беррімора, чи не міг би той дати нам якесь пояснення з приводу того, що ми чули. Мені здалося, що бліде обличчя дворецького зблідло ще більше, коли він почув запитання свого хазяїна.
- В доме всего две женщины, сэр Генри, - ответил Бэрримор. - Одна из них судомойка, которая спит в другом крыле, вторая - моя жена, но я уверяю вас, что она не плакала.
— В будинку всього дві жінки, сер Генрі,— відповів він. — Одна з них посудниця, вона спить в іншому крилі. Друга — моя дружина, і я можу запевнити вас, що вона не плакала.
И все же он сказал нам неправду, потому что после завтрака мне пришлось столкнуться с миссис Бэрримор в коридоре, на ярком свету. Я увидел высокую, очень спокойно державшуюся женщину с крупными чертами лица и со строго сжатыми губами. Но глаза - красные, с припухшими веками, - выдали ее. Значит, она-то и плакала ночью, а если так, муж не мог не знать об этом. И все же он шел даже на то, что его могут уличить во лжи. Зачем? И почему она так горько рыдала? Чем-то таинственным и мрачным веяло от этого бледного благообразного человека с черной бородой. Он первый обнаружил тело сэра Чарльза, и обстоятельства смерти старика Баскервиля были известны нам только с его слов. Неужели же мы видели Бэрримора в кэбе на Риджент-стрит? Во всяком случае, борода была точно такая. Кэбмен говорил о человеке среднего роста, но это впечатление могло быть ошибочным. Как же мне установить истину? Прежде всего надо, конечно, повидать начальника почтовой конторы в Гримпене и узнать у него, была ли наша телеграмма передана Бэрримору в собственные руки. И в том и в другом случае у меня, по крайней мере, будет что сообщить Шерлоку Холмсу.
Сказавши так, він нам збрехав, бо після сніданку я випадково зустрівся з місіс Беррімор у довгому коридорі, коли сонце добре світило їй в обличчя. Це була велика спокійна жінка з різкими рисами обличчя й суворо стиснутими губами. Але очі зрадили її — вони були червоні й дивилися на мене з припухлих повік. Отже, саме вона й плакала вночі, і чоловік не міг не знати цього. Проте він пішов на ризик бути спійманим на брехні. Чому він повівся так? І чому вона гірко плакала? Авжеж, навколо цього гарного на вроду чоловіка з блідим обличчям і чорною бородою атмосфера таємничості й похмурості ставала дедалі густішою. Він перший знайшов тіло сера Чарльза, і всі обставини, що призвели старого до смерті, нам були відомі тільки з його слів. Невже в кебі на Ріджент-стріт ми бачили таки Беррімора? В усякому разі, борода в того чоловіка була така сама. Щоправда, кебмен описував його трохи нижчим на зріст, але це враження легко могло бути помилковим. Як же остаточно все з'ясувати? Передусім, очевидно, треба зустрітися з начальником поштової філії в Грімпені й дізнатися, чи було нашу телеграму, яку ми надіслали для перевірки, передано Беррімору у власні руки. І хоч яка буде відповідь, я принаймні матиму щось повідомити Шерлоку Холмсу.
Сэр Генри занялся после завтрака просмотром деловых бумаг, и я вполне мог располагать своим временем. Пройдя четыре мили по хорошей дороге вдоль болот, я вышел к маленькой, невзрачной деревушке, в которой мне прежде всего бросились в глаза два более солидных, чем остальные, строения - гостиница и дом доктора Мортимера. Начальник почтовой конторы, оказавшийся также и здешним лавочником, запомнил нашу телеграмму.
Сер Генрі після сніданку мусив переглянути безліч документів, отож для прогулянки це був сприятливий час. Сама ж прогулянка виявилася приємною; пройшовши чотири милі краєм пустища, я вийшов до маленького непоказного сільця з двома більшими й вищими за інші будинками — один був корчмою, другий — оселею доктора Мортімера. Начальник поштової філії, а заодно й сільський крамар, добре пам'ятав нашу телеграму.
- Конечно, сэр, - сказал он, - я доставил ее мистеру Бэрримору, как и было указано.
— Авжеж, сер,— сказав він,— я доставив телеграму містерові Беррімору достоту так, як і було вказано.
- А кто ее относил?
— Хто її відніс?
- Мой сынишка. Джеймс, ведь ты доставил телеграмму в Баскервиль-холл, мистеру Бэрримору?
— Мій синаш. Джеймсе, ти відніс минулого тижня оту телеграму містерові Беррімору в баскервільський замок, еге ж?
- Да, папа.
— Так, тату, відніс.
- И вручил ему самому? - спросил я.
— І віддав її йому у власні руки? — спитав я.
- Нет, мистер Бэрримор был где-то на чердаке, и я отдал телеграмму его жене, а она обещала тотчас же передать ему.
— Ну, в той час він був десь на горищі, тому я не зміг віддати телеграму містеру Беррімору у власні руки, а віддав її його дружині, вона обіцяла зразу ж її передати.
- А самого мистера Бэрримора ты видел?
— Ти бачив містера Беррімора?
- Нет, сэр, я же говорю, что он был на чердаке.
— Ні, сер, я ж кажу, він був на горищі.
- Откуда же ты знаешь, где он был, если сам его не видел?
— Якщо ти не бачив містера Беррімора, то звідки ти знаєш, що він був на горищі?
- Ну, жена-то должна была знать, где он, - раздраженно сказал почтмейстер. - Ведь телеграмма доставлена? А если произошла какая-то ошибка, пусть мистер Бэрримор сам пожалуется.
— Ну, його власна дружина повинна була б знати де він,— дражливо зауважив начальник пошти. — Хіба він не одержав телеграму? А якщо трапилась якась помилка, то нехай містер Беррімор сам скаржиться.
Продолжать расспросы было бессмысленно, но мне стало ясно, что хитрая уловка Холмса ни к чему не привела и мы так и не узнаем, уезжал Бэрримор в Лондон или нет. Допустим, что уезжал. Допустим, что он - последний, кто видел сэра Чарльза в живых, - первый выследил его наследника, как только тот приехал в Англию. Что из этого следует? Действует ли Бэрримор по чьему-то наущению, или у него есть свои собственные коварные планы? Какой ему смысл преследовать Баскервилей? Я вспомнил странное предостережение, составленное из газетных вырезок. Неужели это дело рук Бэрримора? А может быть, оно послано кем-то другим, кто старается помешать ему? Единственное правдоподобное объяснение дал всему этому сэр Генри, сказав, что если Баскервилей удастся отпугнуть от родового поместья, то чета Бэрриморов обеспечит себе безмятежное существование до конца дней своих. Но разве это в какой-то мере оправдывает ту глубокую и тонкую интригу, которая невидимой сетью оплетает молодого баронета? Холмс сам признал, что среди всех его сенсационных расследований это дело наиболее запутанное и сложное. Возвращаясь безлюдной, сумрачной дорогой, я молил бога, чтобы мой друг освободился как можно скорее и, приехав сюда, снял с меня тяжелую ответственность.
Розпитувати далі здавалося безглуздим, бо було цілком очевидно: незважаючи на Холмсові хитрощі, ми не дістали ніяких доказів, що Беррімор не крутився весь час у Лондоні. Та припустімо, що крутився... припустімо, що він — останній, хто бачив сера Чарльза живим,— перший вистежив нового спадкоємця, коли той повернувся в Англію. Що з цього, кінець кінцем, випливає? Чи є Беррімор знаряддям у чиїхось руках, чи у нього свої власні лихі заміри? Яку користь може він мати на меті, переслідуючи Баскервілів? Я згадав про дивне застереження, скомпоноване з передової статті в газеті «Тайме». Його це робота чи, може, витівка когось іншого, того, хто докладає зусиль протидіяти планам Беррімора? Єдино можливе пояснення цьому дав сер Генрі: якщо Баскервілів буде відлякано від їхнього родового маєтку, то подружжя Берріморів одержить постійне й зручне житло. Але таке твердження, безперечно, аж ніяк не могло пояснити ту глибоку й підступну інтригу, що немов сіткою починала обплутувати молодого баронета. Сам Холмс визнав, що в довгій низці його сенсаційних розслідувань ще ніколи не траплялося складнішої справи. Повертаючись назад похмурою безлюдною дорогою, я благав Бога, щоб мій друг якнайшвидше звільнився від усіх своїх клопотів, приїхав сюди й зняв з мене тягар відповідальності.
Мои размышления были внезапно прерваны звуком быстрых шагов позади. Чей-то голос окликнул меня по имени. Я оглянулся, ожидая увидеть доктора Мортимера, но, к моему удивлению, за мной спешил какой-то невысокий, худощавый блондин лет тридцати пяти - сорока, с чисто выбритой, несколько постной физиономией и узким длинным подбородком. На нем был серый костюм и соломенная шляпа. Через плечо у него висела жестяная ботаническая коробка, а в руках он держал зеленый сачок для ловли бабочек.
Раптом мої роздуми було перервано: слідом за мною хтось біг, гукаючи мене на ім'я. Я обернувся, сподіваючись побачити доктора Мортімера, але, на мій подив, мене наздоганяв якийсь незнайомець! Це був невисокий на зріст худорлявий блондин років тридцяти — сорока, з трохи набундюченим виразом гладко виголеного обличчя з вузьким підборіддям, одягнений у сірий костюм і з солом'яним капелюхом на голові. Через плече у нього висіла бляшана коробка для збирання гербарію, в руці він тримав зелений сачок ловити метеликів.
- Простите мне мою смелость, доктор Уотсон, - еще не отдышавшись как следует, заговорил незнакомец. - Мы здесь народ нецеремонный и не дожидаемся официальных представлений. Вы, может быть, слышали обо мне от нашего общего друга, Мортимера. Я Стэплтон из Меррипит-хаус.
— Пробачте мені, будь ласка, мою сміливість, докторе Вотсоне,— задихаючись, заговорив він, порівнявшись зі мною. — Тут, на пустищі, ми люди прості й не чекаємо, коли нас офіційно познайомлять. Ви, можливо, чули моє ім'я від нашого спільного друга доктора Мортімера. Я Степлтон з Мерріпіт-хаус.
- Вас нетрудно узнать по коробке и сачку, - сказал я, так как мне было известно, что мистер Стэплтон натуралист. - Но как вы-то догадались, кто я такой?
— Про це саме сказали мені ваш сачок і коробка,— відповів я , — бо мені відомо, що містер Степлтон натураліст. Але звідки ви мене знаєте?
- Я сидел у Мортимера, и он показал мне вас из окна своей приемной, когда вы проходили мимо. Нам с вами по дороге, и я решил догнать вас и представиться вам самолично. Надеюсь, сэр Генри не очень утомился после долгого путешествия?
— Я сидів у Мортімера, і він показав мені на вас у вікно своєї приймальні, коли ви проходили. А оскільки нам з вами по дорозі, я вирішив наздогнати вас і представитися самому. Сподіваюсь, сер Генрі не почуває себе погано після такої подорожі?
- Нет, он хорошо себя чувствует, благодарю вас.
— Ні, він абсолютно здоровий, дякую вам.
- Мы все боялись, что после печальной кончины сэра Чарльза новый баронет не захочет жить здесь. Трудно требовать от состоятельного человека, чтобы он заживо похоронил себя в такой глуши, но ведь вы сами понимаете, как много будет значить его присутствие для всей нашей округи. Я полагаю, эта история не внушила сэру Генри суеверного страха?
— Ми всі побоювалися, що після сумної смерті сера Чарльза новий баронет відмовиться жити тут. Було б занадто вимагати від багатої людини, щоб вона приїхала сюди й поховала себе живцем у такому ось місці, але її присутність важить для всієї нашої округи дуже багато, і доводити це вам просто немає потреби. Хотілось би думати, що ця історія не викликала у сера Генрі забобонних страхів?
- Нет, не думаю.
— Переконаний, що таке можливо.
- Вы, конечно, знаете легенду про чудовищную собаку, которая будто бы преследует род Баскервилей.
— Вам, звичайно, відома легенда про диявольського собаку, що переслідує рід Баскервілів?
- Да, знаю.
— Я її чув.
- До чего же здешние фермеры суеверный народ! Просто поразительно! Ведь они чуть ли не все готовы поклясться, что видели на болотах это чудовище. - Стэплтон говорил с улыбкой, но я прочел в его глазах, что он относится к своим словам гораздо серьезнее. - Легенда совершенно овладела воображением сэра Чарльза, и она-то и привела его к трагическому концу.
— Це просто неймовірно, який легковірний народ тутешні селяни! Майже всі готові побожитися, що бачили на пустищі цю істоту. — Степлтон говорив з посмішкою, але в його очах я читав, що він сприймає все значно серйозніше. — Ця легенда цілком оволоділа уявою сера Чарльза, і я не маю сумніву, що саме вона призвела до трагічного кінця.
- Каким образом?
— Але яким чином?
- Когда у человека так натянуты нервы, появление любой собаки может гибельно сказаться на его больном сердце. Мне думается, что в тот вечер сэр Чарльз действительно увидел нечто подобное в тисовой аллее. Я очень любил старика и, зная о его болезни, так и ждал какого-нибудь несчастья.
— Нерви в нього були настільки напружені, що поява будь-якого собаки могла виявитися фатальною для його хворого серця. Мені здається, того вечора сер Чарльз справді побачив у тисовій алеї щось подібне. Я весь час боявся якого-небудь нещастя, бо дуже любив старого і знав, що серце в нього немічне.
- Откуда вы знали, что у него больное сердце?
— Звідки ви це знали?
- От моего друга, Мортимера.
— Так мені сказав мій друг Мортімер.
- Следовательно, вы думаете, что на сэра Чарльза бросилась какая-то собака и он умер от страха?
— Отже, на вашу думку, якийсь собака кинувся на сера Чарльза і внаслідок цього він помер від страху?
- Может быть, вы располагаете более достоверными сведениями?
— Ви маєте краще пояснення?
- Нет, я еще не успел прийти к определенным выводам.
— Я ще не дійшов певного висновку.
- А мистер Шерлок Холмс?
— А містер Шерлок Холмс?
На секунду у меня занялось дыхание от этих слов, но спокойное лицо и твердый взгляд моего собеседника говорили о том, что он и не думал застигнуть меня врасплох своим вопросом.
Від цих слів мені на мить перейняло подих, але, глянувши на спокійне обличчя і прямий погляд співрозмовника, я зрозумів, що він зовсім не мав наміру здивувати мене.
- Доктор Уотсон, зачем нам прикидываться, будто мы не знаем вас? - сказал он. - Слухи о знаменитом сыщике проникли и в наши края, а разве вы можете прославлять его, сами оставаясь в тени? Мортимер не стал отрицать, что вы и есть тот самый доктор Уотсон. А если вы появились здесь, значит, мистер Шерлок Холмс заинтересовался этим делом, и мне, разумеется, любопытно знать его точку зрения.
— Докторе Вотсоне, зайвим було б удавати, ніби ми вас не знаємо,— сказав він. — Публікації про вашого детектива досягли й наших місць, і ви, прославляючи його, самі не могли не зробитися відомим. Назвавши ваше ім'я, Мортімер не зміг заперечити, що ви — саме той доктор Вотсон. А оскільки ви тут, з цього випливає, що сам містер Шерлок Холмс цікавиться цією справою, і мені, природно, хотілось би знати, якої він думки про все це.
- Увы, я не могу ответить на ваш вопрос.
— Боюсь, не можу відповісти на таке запитання.
- Тогда разрешите спросить: не удостоит ли он нас своим посещением?
— Тоді дозвольте спитати, чи не збирається він зробити нам честь і особисто прибути сюди?
- Сейчас он не может уехать из Лондона. У него есть другие дела.
— Зараз він не має можливості покинути Лондон. У нього інші справи, які вимагають уваги.
- Какая жалость! Он мог бы пролить свет на то, что скрывается во тьме для всех нас. Но вы тоже ведете расследование, доктор Уотсон, и если я в состоянии хоть чем-нибудь содействовать вам, располагайте мной как угодно. Мне было бы достаточно одного намека, кого вы подозреваете, как намерены приступить к делу, и, может статься, я уже сейчас помог бы вам советом или указанием.
— Який жаль! Він міг би пролити світло на те, що є таким темним для нас. Але ж ви також провадите розслідування, і якщо я хоч якоюсь мірою можу стати вам у пригоді, то прошу вас — я до ваших послуг. Якби ви хоч трохи натякнули про природу ваших підозрінь чи про те, як ви збираєтеся розслідувати цей випадок, я, можливо, міг би навіть зараз допомогти вам або дати пораду.
- Уверяю вас, я просто приехал погостить у своего друга, сэра Генри, и никакой помощи мне не нужно.
— Запевняю вас, я тут просто в гостях у мого друга сера Генрі і ніяка допомога мені не потрібна.
- Великолепно! - воскликнул Стэплтон. - Вы поступаете совершенно правильно: осторожность прежде всего! Я вполне заслужил такую отповедь за свою навязчивость и обещаю вам больше не касаться этого вопроса.
— Чудово! — вигукнув Степлтон. — Ви чините абсолютно правильно, поводячись розважливо й обережно. І дорікнули мені цілком справедливо, бо, відчуваю, моє втручання важко виправдати, а тому обіцяю вам надалі не згадувати про цю справу.
Мы подошли к тому месту, где справа от дороги начиналась заросшая тропинка, узкой лентой вьющаяся среди болот. Левее стоял крутой, усеянный валунами холм, на котором в древние времена велись разработки гранита. Обращенная к нам сторона этого холма представляла собой отвесный откос, густо заросший папоротником и ежевикой. Вдали, на горизонте, поднимались серые клубы дыма.
Ми підійшли до того місця, де від дороги починалася вузька, поросла травою стежка і, в'юнячись, зникала в пустищі. Праворуч височів крутобокий, з розкиданими по схилу валунами пагорб, на якому за давніх часів була каменярня і видобувався граніт. Той бік пагорба, що був перед нашими очима, являв собою темну скелю, в нішах якої росла папороть і ожина. Десь іздалеку з-за невисокого пасма плив сірий дим.
- По этой тропинке отсюда не так уж далеко до Меррипит-хаус, - сказал Стэплтон. - Пожертвуйте часом времени, и я буду иметь удовольствие представить вас своей сестре.
— Звідси цією стежкою недалеко й до Мерріпіт-хаус,—мовив Степлтон. — Може, ви знайдете якусь годину, щоб я мав приємність познайомити вас із своєю сестрою?
В первую минуту я подумал, что мне следует быть возле сэра Генри, но потом вспомнил счета и бумаги, грудой лежавшие у него на столе. Уж тут я ничем не мог ему помочь. А Холмс просил меня познакомиться с людьми, живущими по соседству с Баскервиль-холлом. Я принял приглашение Стэплтона, и мы свернули вправо.
В першу мить я подумав, що мені слід бути біля сера Генрі. А далі згадав про купу паперів, що ними було захаращено його робочий стіл. Допомогти розібратися з ними я, безперечно, не можу. Та й Холмс настійно радив мені вивчати сусідів на пустищі. Отож я прийняв запрошення Степлтона, і ми разом повернули на стежку.
- Замечательные здесь места! - сказал он, глядя на волнистую линию зеленых холмов, над которыми морскими валами поднимались фантастические очертания гранитной гряды. - Эти болота никогда вам не примелькаются. А сколько тайн они хранят - бескрайние, пустынные, загадочные!
— Дивовижне це місце — пустище,— мовив він, обводячи поглядом нерівну лінію невисоких безлісих пагорбів, схожих на довгі зелені хвилі, зубчасті гранітні вершини яких застигли фантастичною піною. — Пустище ніколи не набридає. І не можна не думати, скільки ще в ньому приховується таємниць. Адже воно таке величезне, таке пустельне й таке загадкове!
- Вы хорошо их знаете?
— Отже, ви добре його знаєте?
- Я ведь здесь всего второй год. Местные старожилы, пожалуй, назовут меня новичком. Мы перебрались сюда вскоре после приезда сэра Чарльза, но я, по своему призванию, уже успел обследовать здесь каждый уголок. Смею думать, что теперь мало кто знает торфяные болота лучше меня.
— Я в цих місцях тільки два роки. Старожили назвали б мене новачком. Ми переїхали сюди невдовзі після того, як тут оселився сер Чарльз. Але мої уподобання мали той наслідок, що я дослідив тут геть усе, і, смію думати, тепер ніхто не знає пустища краще за мене.
- А разве это такое нелегкое дело?
— А хіба це так важко?
- Весьма нелегкое. Вот, например, присмотритесь к той равнине с поднимающимися кое-где причудливыми холмами. Чем она, по-вашему, замечательна?
— Дуже важко. Ну, наприклад, ось ця рівнина з чудернацькими горбами, що тягнеться на північ. Чи ви бачите в ній що-небудь незвичайне?
- По ней хорошо скакать галопом.
— Вона — неповторне місце, де можна скакати чвалом.
- Всякий так сказал бы на вашем месте, а между тем эта ошибка уже многим стоила жизни. Видите, сколько на ней ярко-зеленых лужаек?
— Тільки так ви й повинні були подумати, а тим часом ця помилка вже кільком коштувала життя. Бачите, скільки там яскраво-зелених плям?
- Да, это, вероятно, те места, где почва лучше?
— Бачу, в тих місцях грунт, мабуть, родючіший.
Стэплтон рассмеялся.
Степлтон розсміявся.
- Перед вами огромная Гримпенская трясина, - сказал он. - Попади в эту трясину человек или животное - один неосторожный шаг, и все кончено. Я только вчера видел, как туда забрел чей-то пони и, разумеется, погиб. Его голова долго виднелась над трясиной. Он все вытягивал шею, старался выбраться, но в конце концов засосало бедняжку. Там даже в засуху опасно ходить, а после осенних дождей это совсем гиблое место. И тем не менее я не раз пробирался в самое сердце Гримпенской трясины и возвращался оттуда живым. Смотрите, еще один несчастный пони!
— Це величезна Грімпенська трясовина,— сказав він. — Там один необережний крок для людини чи тварини означає смерть. Тільки вчора я бачив, як туди забрів чийсь поні. Назад він не повернувся. Його голова ще довго пнулася вгору, але кінець кінцем трясовина її засмоктала. Там навіть у суху погоду небезпечно ходити, а після осінніх дощів, як тепер, то страшне місце. А проте я можу пробратися аж у серце цієї трясовини й повернутися назад живим. Боже мій, ще один нещасний поні!
В зеленой осоке перекатывалось и билось что-то темное. Потом над зарослями мелькнула мучительно вытянутая шея, и болота огласились страшным криком. Я похолодел от ужаса, но у моего спутника были, по-видимому, более крепкие нервы.
У зеленій осоці борсалося й підкидалося щось коричневе. Потім угору судорожно скинулась довга шия, і над пустищем розлігся жахливий крик. Я аж похолов, але в мого супутника нерви виявилися міцнішими, ніж у мене.
- Кончено! - сказал он. - Засосало. Второй за два дня, только у меня на глазах. А сколько их еще погибло! Они как повадятся туда в засуху, так и ходят до самой осени. И часто гибнут. Да, Гримпенская трясина - страшное место.
— Усе, кінець! — сказав він. — Засмоктало. Двоє за два дні, а скільки, мабуть, їх загинуло ще, бо вони як унадяться туди в суху погоду, то ходять і в дощову, поки не вскочать у пастку. Еге ж, погане це місце — Грімпенська трясовина.
- И вы все-таки пробираетесь туда?
— І ви кажете, що можете пройти туди?
- Да, там есть две-три тропинки, по которым ловкий человек может пройти. Я отыскал их.
— Так, там є одна-дві стежки, якими дуже вправна людина може скористатися.
- Но зачем вам ходить в такое опасное место?
— Але навіщо вам ходити в таке жахливе місце?
- А вон видите те холмы вдалеке? Это настоящие островки среди непролазной топи, которая мало-помалу окружила их со всех сторон. Сумейте на них пробраться, и какие там редкостные растения, какие бабочки!
— А бачите ген оті пагорби? То справжні острівці посеред непрохідної трясовини, що протягом багатьох літ утворилася навколо них. Ось де рідкісні рослини й метелики, якщо вистачить кмітливості добратися туди.
- Что ж, когда-нибудь попробую.
— Що ж, коли-небудь спробую щастя.
Стэплтон с удивлением посмотрел на меня.
Степлтон здивовано втупився в мене.
- Ради бога, выкиньте эту мысль из головы! - сказал он. - Ваша гибель будет на моей совести. Назад вам не вернуться, поверьте мне. Я сам только потому и осмеливаюсь туда ходить, что у меня есть сложная система примет.
— Заради Бога, викиньте цю думку з голови! — заперечив він. — Я не хочу бути винним у вашій загибелі. Запевняю вас, ви не матимете ні найменшого шансу повернутися назад живим. Я сам можу ходити туди тільки тому, що пам'ятаю безліч ледь помітних прикмет.
- Стойте! - крикнул я. - Что это?
— Ого! — вигукнув я. — Що це?
Негромкий, протяжный и невыразимо тоскливый вой пронесся над болотами. Воздух наполнился им, но откуда он шел, определить было невозможно. Начавшись с невнятного стона, этот звук постепенно перешел в глухой рев и опять сник до щемящего сердце стенания. Стэплтон как-то странно посмотрел на меня.
Тихе, протяжливе й неймовірно тоскне виття розляглося над пустищем. Воно ніби повисло в повітрі, проте визначити, звідки воно линуло, було неможливо. З глухого гарчання воно перетворилося на хрипке ревіння, а тоді знову перейшло в сумний, щемливий стогін. Степлтон якось допитливо глянув на мене.
- Таинственные места эти болота, - сказал он.
— Дивне місце пустище! — мовив він.
- Что это такое?
— Але що це таке?
- Фермеры говорят, что так воет собака Баскервилей, когда ищет свою жертву. Мне и раньше приходилось ее слышать, но сегодня что-то уж очень громко.
— Селяни кажуть, що це виє собака Баскервілів, коли шукає здобич. Я вже чув його двічі чи тричі, але ніколи він не вив так голосно.
Похолодев от страха, я оглядел широкую, поднимающуюся к горизонту равнину, покрытую зелеными зарослями осоки. Ни шороха, ни малейших признаков жизни на ней - только два ворона громко каркали, сидя на каменном столбе позади нас.
З холодком страху в серці я окинув поглядом широку рівнину, що підіймалася до обрію й була всіяна зеленими плямами осоки. Ні найменшого руху на всьому величезному просторі, тільки два круки різко каркали позад нас, сидячи на скелястій вершині пагорба.
- Вы же образованный человек, вас такой чепухой не проведешь, - сказал я. - Как вы объясняете этот вой?
— Ви ж освічена людина. Хіба ви вірите в подібні дурниці! — сказав я. — Що, на вашу думку, може бути причиною цього дивного виття?
- Трясина иной раз издает очень странные звуки. То ли это ил оседает, то ли вода поднимается на поверхность, то ли еще что, кто знает?
— Болота іноді видають химерні звуки. Чи то твань осідає, чи то вода прибуває, чи то відбувається ще щось.
- Нет, нет! Это был голос живого существа.
— Ні, ні, це був голос живої істоти.
- Может быть. Вам никогда не приходилось слышать, как кричит выпь?
— Може, й так. Вам ніколи не доводилося чути, як кричить болотний бугай?
- Нет, не приходилось.
— Ні, не доводилось.
- В Англии эта птица попадается теперь очень редко, в сущности она почти вымерла, но на таких болотах все возможно. Я бы нисколько не удивился, если б оказалось, что до нас донесся голос одной из последних представительниц этого вида.
— Це дуже рідкісний птах, в Англії він тепер практично вимер, але в цьому пустищі все можливо. Так, я нітрохи не здивувався б, якби дізнався, що зараз ми чули крик останнього бугая.
- В жизни не слышал более странных и жутких звуков!
— Ніколи в житті не чув таких надприродних, незрозумілих звуків.
- Что и говорить, места таинственные. Посмотрите на тот холм. Что это такое, по-вашему?
— Що й казати, страшна місцина. Подивіться-но ось на той схил. Як ви гадаєте, що то таке?
Крутой склон был покрыт как бы кольцами из серого камня. Я насчитал их около двадцати.
Стрімкий схил пагорба було вкрито круглими сірими кам'яними кільцями, я нарахував їх не менше двадцяти.
- Что это? Овчарни?
— Справді, що то таке? Загородки для овець?
- Нет, это жилища наших почтенных пращуров. Доисторический человек густо заселял торфяные болота, и так как после него здесь никто не жил, то весь этот домашний уют остался в целости и неприкосновенности. Только крыши сняты. При желании можно пойти туда и увидеть очаг и ложе.
— Ні, то оселі наших шановних предків. Доісторична людина густо населяла це пустище, а оскільки після неї ніхто тут не жив, то все залишилося таким, яким вона його покинула. Ото її хороми без покрівель. Ви можете побачити навіть вогнище й ложе, якщо вам буде цікаво піти туди й подивитися на ті оселі.
- Да это целый городок! Когда же он был обитаем?
— Та ж це справжнє місто. А коли в ньому жили?
- Неолитический человек[10] - точный период не установлен.
— Неолітична людина — точний вік невідомий.
- А чем этот человек занимался?
— А що робила ця людина?
- Пас стада здесь же, на склонах, а когда каменный топор начал уступать первенство бронзовой палице, научился добывать олово. Видите вон тот ров на противоположном холме? Это следы его работы. Да, доктор Уотсон, вы найдете много любопытных особенностей на наших болотах. А, простите, пожалуйста! Это, наверно, Cyclopides!
— Пасла худобу на цих схилах, а коли бронзовий меч почав витісняти кам'яну сокиру, навчилася видобувати олово. Подивіться-но на отой величезний рів на пагорбі навпроти нас. То сліди її діяльності. Авжеж, докторе Вотсоне, ви знайдете на цьому пустищі чимало дивовижних речей. О, пробачте, це, мабуть, Cyclopides!
Мимо нас пролетел маленький мотылек, и Стэплтон с поразительной быстротой и ловкостью кинулся за ним в погоню. Я с ужасом увидел, что мотылек понесся прямо к трясине, но мой новый знакомый как ни в чем не бывало прыгал с кочки на кочку и размахивал своим зеленым сачком. Серый костюм и порывистые движения придавали ему самому сходство с какой-то огромной бабочкой. Я стоял, глядя на него со смешанным чувством восхищения и страха, - мне все казалось, что он вот-вот оступится и уйдет в предательскую трясину. Вдруг позади меня послышались чьи-то шаги. Я оглянулся и увидел почти рядом с собой женщину. Она появилась с той стороны, где виднелся дым, указывающий на близость Меррипит-хаус, но раньше я не мог ее заметить, ибо тропинка, по которой она шла, уходила под уклон.
Повз нас пролетіла чи то якась комаха, чи то нічний метелик, і Степлтон, миттю рвонувши з місця, щодуху кинувся за ним. Метелик, що мене дуже стривожило, летів просто до трясовини, але мій новий знайомий, стрибаючи з купини на купину, гнався слідом і розмахував своїм зеленим сачком. Сірий одяг і рвучкий зигзагуватий біг робили його самого чимось схожим на величезного метелика. Я стояв на місці й спостерігав за ним із змішаним почуттям захвату від його спритності і страху, щоб він не оступився на зрадливій трясовині, коли раптом почув звук кроків і, обернувшись, побачив на стежці недалеко від себе якусь жінку. Вона з'явилася з того боку, де підіймався султан диму, вказуючи на місцезнаходження Мерріпіт-хаус,— западина на пустищі до часу ховала її, поки вона не підійшла зовсім близько.
Я не сомневался, что это и есть мисс Стэплтон, так как вряд ли в здешних местах приходилось рассчитывать на встречу с другими дамами. Кроме того, мне говорили о ней как о красавице, а идущая по тропинке женщина действительно поражала своей красотой - красотой не совсем обычного типа. Большее несходство между сестрой и братом трудно было себе представить. Он бесцветный блондин с серыми глазами, она брюнетка - таких жгучих брюнеток мне еще не приходилось встречать в Англии, - изящная, стройная, высокая. Ее тонкие, горделивые черты были настолько правильны, что лицо могло бы показаться безжизненным, если б не выразительный рот и быстрый взгляд прекрасных темных глаз. Идеальная фигура, нарядное платье - как странно было видеть такое существо на безлюдной тропинке, вьющейся среди торфяных болот! Когда я оглянулся, взгляд этой женщины был устремлен на Стэплтона, но она тут же ускорила шаги и подошла ко мне. Я снял шляпу, уже приготовившись объяснить свое присутствие здесь, как вдруг ее слова направили мои мысли по совершенно иному пути.
Я не мав сумніву, що це й є та сама міс Степлтон, про яку мені вже довелося почути,— адже навряд чи на пустищі могло бути багато інших леді,— і про яку, я це пам'ятав, хтось казав, що вона красуня. Жінка, яка наближалася до мене, вражала вродою, і врода її була з тих, що зустрічаються надзвичайно рідко. Більшого контрасту між братом і сестрою просто не могло існувати, бо Степлтон був якийсь безбарвний, мав світле волосся й сірі очі, вона ж була темніша за всіх тих брюнеток, яких мені траплялося бачити в Англії, а ще струнка, елегантна й висока на зріст. Гордовиті, тонкі риси обличчя були такі правильні, що воно могло б здатися холодним, якби не чутливий рот і гострий погляд прекрасних темних очей. Бачити на безлюдній стежині в пустищі жінку з ідеальною фігурою і у вишуканій сукні було справді дивно. Коли я обернувся, її очі дивилися на брата, потім вона прискорила ходу, прямуючи до мене. Я підняв капелюха й хотів уже був пояснити, хто я такий і чому тут, але її слова спрямували всі мої думки в зовсім інший бік.
- Уезжайте отсюда! - сказала она. - Немедленно уезжайте в Лондон!
— Повертайтеся! — сказала вона. — Негайно повертайтеся в Лондон!
В ответ на это я мог только с ошеломленным видом воззриться на нее. Она сверкнула глазами и нетерпеливо топнула ногой.
Нічого не розуміючи, я по-дурному втупився в неї. Блиснувши на мене очима, вона нетерпляче тупнула ногою.
- Зачем же мне уезжать? - спросил я.
— А чого я маю повертатися? — спитав я.
- Не требуйте объяснений. - Она говорила тихо, быстро и чуть-чуть картавила. - Ради бога, послушайтесь моего совета! Уезжайте, и чтоб ноги вашей больше не было на этих болотах!
— Цього я не можу вам пояснити. — Вона говорила тихо, швидко, якось дивно шепелявлячи. — Ради Бога, послухайтесь моєї поради. Повертайтеся назад, і хай більше ніколи ваша нога не ступить сюди.
- Но ведь я только что приехал!
— Але ж я тільки що приїхав.
- Боже мой, - воскликнула она, - неужели вы не понимаете, что я желаю вам добра? Уезжайте в Лондон! Сегодня же! Вам нельзя здесь оставаться. Тсс! Мой брат идет! Не говорите ему ни слова... Будьте так любезны, сорвите мне вон ту орхидею. У нас здесь очень много орхидей, но вы немного опоздали: к осени они уже начинают отцветать, и здешняя природа несколько теряет свою красоту.
— Господи! — вигукнула вона. — Невже ви не розумієте, що вам бажають добра? Повертайтеся в Лондон! Сьогодні ж увечері! За всяку ціну тікайте з цих місць! Ц-с-с! Мій брат іде! Ні слова про те, що я вам сказала. Будь ласка, чи не могли б ви дістати мені оту орхідею, отам у хвосняку. Тут у нас на пустищі багато орхідей, хоч ви, звичайно, запізнилися, щоб побачити всю красу цих місць.
Стэплтон оставил погоню за мотыльком и подошел к нам, весь красный и запыхавшийся.
Степлтон облишив ганятися за метеликом і підійшов до нас, розпашілий і задиханий.
- А, это ты, Бэрил! - сказал он, и я не почувствовал в этом приветствии особой сердечности.
— Привіт, Беріл! — сказав він, і мені здалося, що його привітання не зовсім сердечне.
- Как ты разгорячился, Джек!
— Ти дуже розгарячився, Джеку.
- Да, я погнался за великолепным экземпляром Cyclopides. Их здесь не часто увидишь поздней осенью. И подумай, какая жалость - не поймал!
Он говорил спокойно-небрежным тоном, а сам все время переводил свои маленькие серые глазки с сестры на меня.
— Так, ганявся за Cyclopides'oм. Це рідкісний метелик, а пізно восени на нього взагалі важко натрапити. Шкода, що я його не впіймав! — Він говорив байдужим, безтурботним тоном, але його маленькі сірі очиці весь час перебігали з сестри на мене й назад.
- Вы, кажется, успели познакомиться?
— Ви вже, бачу, встигли познайомитися.
- Да. Я говорила сэру Генри, что сейчас уже поздно любоваться красотами наших болот - орхидеи отцветают.
— Так, я казала серу Генрі, що він трохи запізнився, щоб побачити справжню красу цього пустища.
- Что? Как ты думаешь, кто перед тобой?
— Що? Як ти гадаєш, хто перед тобою?
- Сэр Генри Баскервиль.
— Я впевнена, що це сер Генрі Баскервіль.
- Нет, нет, - сказал я, - не награждайте меня чужим титулом. Я всего лишь друг сэра Генри, доктор Уотсон.
— Ні, ні,— заперечив я. — Я не дворянин і титул «сер» не для мене, але я друг Генрі Баскервіля. І звуть мене доктор Вотсон.
Краска досады разлилась по ее выразительному лицу.
- Значит, мы говорили, не понимая друг друга, - сказала она.
Краска досади розлилася по її виразному обличчю.
— Що ж, ми говорили, маючи на увазі різні речі,— сказала вона.
- Да, у вас было не так уж много времени на разговоры, - заметил Стэплтон, продолжая пытливо глядеть на сестру.
— Ну, в тебе було не надто багато часу для розмови,— зауважив Степлтон, так само допитливо дивлячись на сестру.
- Я приняла доктора Уотсона за нашего соседа, - сказала она. - А ему, должно быть, совершенно безразлично, цветут сейчас орхидеи или нет. Но вы все-таки зайдете к нам в Меррипит-хаус?
— Я розмовляла з доктором Вотсоном як з хазяїном замку, а він лише його гість,— вела вона далі. — А через це йому байдуже, рано зараз чи пізно цвісти орхідеям. Але ж ви не відмовитеся завітати до Мерріпіт-хаус, чи не так?
Через несколько минут мы подошли к мрачной на вид ферме, которая, вероятно, в давние времена служила жильем какому-нибудь зажиточному скотоводу, а потом была перестроена на более современный лад. Ферму окружал садик; деревья в нем, как и повсюду на болотах, были низкорослые, чахлые. Убожеством и грустью веяло от этого места. Слуга, открывший нам дверь, был под стать дому - старый, весь сморщенный, в порыжевшем сюртуке. Но самые комнаты удивили меня своими размерами и элегантностью убранства; последнее следовало, вероятно, приписать вкусу хозяйки. Я посмотрел в окно на бескрайние, усеянные гранитными валунами болота, которые тянулись до еле видной вдали линии горизонта, и не мог не подумать: "Что же привело в такую глушь этого образованного человека и его красавицу сестру?"
Після короткої прогулянки ми опинилися біля похмурого будинку, що, очевидно, в кращі часи правив якомусь скотареві за оселю, а потім був перероблений на сучасне житло. Його оточував садок, але дерева в ньому, як і скрізь на пустищі, були чахлі й низькорослі, і вся місцина справляла сумне й жалюгідне враження. Дивний на вигляд худий і зморшкуватий старий слуга в поруділому сюртуці, який відчинив нам двері, цілком пасував до цього будинку. Проте кімнати були великі й гарно вмебльовані, в чому, на мою думку, позначився смак господині. Дивлячись у вікно на безмежне, всіяне гранітними валунами пустище, яке одноманітно тяглося аж до найдальшого обрію, я не міг не дивуватися і не питати себе, що ж змусило цього високоосвіченого чоловіка і його красуню сестру жити в такій глушині.
- Странное мы выбрали место, где поселиться? - сказал Стэплтон, будто отвечая на мои мысли. - И все-таки нам здесь хорошо. Правда, Бэрил?
— Дивне ми вибрали місце, еге ж? — сказав Степлтон, ніби відповідаючи на моє запитання. — А проте почуваємо себе щасливими, правда ж, Беріл?
- Да, очень хорошо, - ответила она, но ее слова прозвучали как-то неубедительно.
— Цілком щасливими,— відповіла Беріл, але її слова прозвучали якось непереконливо.
- У меня была школа в одном из северных графств, - сказал Стэплтон. - Для человека с моим темпераментом такая работа суховата, неинтересна, но что меня привлекало в ней, так это тесная близость с молодежью. Какое счастье передавать им что-то от себя самого, от своих идей, видеть, как у тебя на глазах формируются юные умы! Но судьба обернулась против нас. В школе вспыхнула эпидемия, трое мальчиков умерли. Нам так и не удалось поправить дела после такого удара, большая часть моего капитала была безвозвратно потеряна. И все же, если б не разлука с моими дорогими мальчиками, я радовался бы этой неудаче, ибо для человека с моей страстью к ботанике и зоологии здесь непочатый край работы, да и сестра моя - не меньшая любительница природы. Это признание, доктор Уотсон, вы навлекли на свою голову сами: вольно же вам было устремлять из окна такой грустный взгляд на наши болота!
— Я працював у школі на Півночі,— сказав Степлтон. — І хоч для людини з моїм темпераментом така робота виявилася нудною й нецікавою та в ній для мене багато важила можливість спілкуватися з молоддю, передавати їй щось від самого себе, від своїх ідеалів, допомагати формуватися молодим умам. Але доля повернулася до нас щербатим боком. У школі спалахнула якась епідемія, і троє хлопців померло. Ми так ніколи й не оговталися від цього удару, а чимала частина мого капіталу безповоротно пропала. І все ж, якби не втрата прекрасної дружби з хлопчиками, я тільки порадів би з свого нещастя, бо, маючи непереборну пристрасть до ботаніки й зоології, знайшов тут безмежне поле для роботи, а моя сестра любить природу не менше від мене. Ви самі, докторе Вотсоне, накликали на свою голову цю сповідь виразом свого обличчя, коли оглядали пустище у вікно.
- Да, не отрицаю, мне действительно кажется, что жить здесь скучно не столько вам, сколько вашей сестре.
— Так, мені справді спало на думку, що тут, мабуть, буває трохи нудно — не стільки вам, скільки вашій сестрі.
- Нет, я не скучаю, - быстро ответила она.
— Ні, ні, я ніколи не нудьгую,— швидко відповіла Беріл.
- Мы заняты научной работой, у нас большая библиотека и очень интересные соседи. Доктор Мортимер - весьма начитанный человек в своей области. Несчастный сэр Чарльз тоже был прекрасным собеседником. Мы с ним были очень близки, и я даже не могу вам передать, как нам тяжела эта утрата. А что вы скажете, если я нанесу сегодня визит сэру Генри? Это ему не помешает?
— У нас багато книжок, ми не цураємося науки, маємо цікавих сусідів. Доктор Мортімер — дуже освічена людина в своїй галузі. Бідолашний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми часто з ним зустрічалися, і тепер нам його страшенно не вистачає. Як на вашу думку, чи не буду я занадто набридливий, якщо сьогодні по обіді завітаю до сера Генрі й познайомлюся з ним?
- Я уверен, что он будет очень рад познакомиться с вами.
— Я впевнений, що він буде надзвичайно радий.
- Тогда будьте добры предупредить его. Может быть, нам удастся помочь ему первое время, пока он еще не освоился на новом месте... А теперь, доктор Уотсон, давайте поднимемся наверх, я покажу вам свою коллекцию чешуекрылых. Смею думать, что более полной коллекции вы не найдете в этой части Англии. А когда мы кончим, к тому времени и завтрак будет готов.
— Тоді, будь ласка, скажіть йому про мої наміри. Можливо, нам хоч трохи вдасться урізноманітнити його життя, поки він звикне до свого нового середовища. Прошу вас, докторе Вотсоне, ходімо нагору, я покажу вам свою колекцію Lepidoptera . Смію гадати — це найповніша колекція в усій Південно-Західній Англії. А на той час, коли ви закінчите її оглядати, буде майже готовий і ленч.
Но я спешил к своему подопечному, сэру Генри. Унылость болот, гибель несчастного пони, загадочный вой, который ставился в какую-то связь с мрачной легендой, существовавшей в роду Баскервилей, - все это настроило меня на грустный лад. А к этим более или менее смутным впечатлениям прибавились еще и совершенно недвусмысленные слова мисс Стэплтон, которые были сказаны с такой силой убеждения, что мне не приходилось сомневаться в серьезности и глубине причин, их вызвавших. Я отказался от настойчивых приглашений к завтраку и отправился домой по той же самой тропинке.
Проте мені нетерпеливилося повернутися до свого підопічного. Сумовитість пустища, загибель нещасного поні, таємниче виття, що якимось чином пов'язувалося з похмурою легендою роду Баскервілів,— усе це робило мої думки досить невеселими. А далі до моїх більш чи менш невиразних вражень додалося чітке й недвозначне застереження міс Степлтон, висловлене з такою палкою щирістю, що я просто не міг не повірити: на це є серйозні й глибокі причини. Я відмовився від наполегливих запрошень залишитися на ленч і відразу ж вирушив у зворотну подорож тією самою порослою травою стежкою, якою прийшов до Мерріпіт-хаус.
Но, кроме этой тропинки, здесь был, очевидно, и другой, более короткий путь, ибо не успел я выйти на дорогу, как увидел перед собой мисс Стэплтон. Румянец, горевший у нее на щеках, придавал ей еще большую прелесть; она сидела на придорожном камне, тяжело дыша и прижимая руку к груди.
Проте, здається, крім цього шляху існував ще один, коротший, яким користувалися ті, хто його знав, не встиг я вийти на дорогу, як із здивуванням побачив міс Степлтон, яка сиділа під скелею край стежки. Її прекрасне обличчя розчервонілося від швидкої ходи, а руку вона притискала до серця.
- Мне хотелось опередить вас, доктор Уотсон, и я всю дорогу бежала, - проговорила она. - Даже шляпу не успела надеть. Я не стану задерживаться, а то брат может заметить мое отсутствие. Мне только хочется попросить у вас извинения за свою глупую ошибку: ведь я приняла вас за сэра Генри. Прошу вас, забудьте все, что я говорила. К вам это не имеет никакого отношения.
— Я весь час бігла, щоб випередити вас, докторе Вотсоне,— сказала вона. — Навіть капелюшка не встигла надіти. Мені не слід затримуватися, бо брат може помітити, що мене немає. Я дуже хочу попросити у вас пробачення за ту дурну помилку, якої припустилася, вирішивши, що ви й є сер Генрі. Прошу вас, забудьте все, що я вам сказала, бо воно аж ніяк вас не обходить.
- Как же я могу это забыть, мисс Стэплтон! Судьба моего друга, сэра Генри, меня очень интересует. Скажите мне, почему вы так настаивали на его отъезде в Лондон?
— Але я не можу забути ваших слів, міс Степлтон,— відповів я . — Сер Генрі — мій друг, і його благополучність неабияк мене стосується. Скажіть мені, чому ви так наполягали, щоб сер Генрі повернувся в Лондон?
- Женский каприз, доктор Уотсон! Когда мы с вами познакомимся поближе, вы убедитесь, что я не всегда могу объяснить свои слова и поступки.
— Жіноча примха, докторе Вотсоне. Коли ви познайомитесь зі мною ближче, то зрозумієте, що я не завжди можу пояснити свої слова або вчинки.
- Нет, нет! Я помню, какой у вас был взволнованный голос, я помню ваши глаза. Мисс Стэплтон, будьте откровенны со мной, прошу вас! Я, как только очутился здесь, сразу почувствовал, что вокруг меня собираются какие-то призраки. Ходишь словно по Гримпенской трясине: вот-вот увязнешь с головой на одной из этих зеленых лужаек, и никто не поможет тебе выбраться оттуда. Объясните, на что вы намекали, и я передам ваше предостережение сэру Генри.
— Ні, ні! Я пам'ятаю, який схвильований був у вас голос. Пам'ятаю вираз ваших очей. Міс Степлтон, будьте відверті зі мною, дуже вас прошу, бо, відколи я тут, мене, я це відчуваю, весь час ніби оточують якісь привиди. Життя стало схожим на оцю велику, з безліччю зелених латочок, Грімпенську трясовину, в яку людина може провалитися з головою, і ніхто не знайде, куди вона поділася. Поясніть мені, на що ви натякали, і я обіцяю передати ваше застереження серу Генрі.
Тень нерешительности пробежала по лицу мисс Стэплтон, но не прошло и секунды, как взгляд ее стал снова суровым, и она ответила мне:
По обличчю міс Степлтон на мить промайнула тінь вагання, але погляд її, коли вона мені відповідала, знову зробився твердим.
- Вы придаете слишком большое значение моим словам, доктор Уотсон. Смерть сэра Чарльза потрясла нас с братом. Мы часто встречались с покойным, потому что его излюбленная прогулка была вот по этой тропинке, что ведет к нашему дому. Легенда о проклятии, тяготеющем над родом Баскервилей, угнетала сэра Чарльза, и когда катастрофа разразилась, я поняла, что его опасения были обоснованны. Теперь меня очень беспокоит приезд наследника сэра Чарльза, и я считаю нужным предупредить его об опасности, которая ему угрожает. Вот и все, ничего другого я не хотела сказать.
— Ви надаєте моїм словам, докторе Вотсоне, надто великого значення,— сказала вона. — Смерть сера Чарльза нас з братом просто приголомшила. Ми знали його дуже близько, бо він любив прогулюватися цією ось стежкою до нашого будинку. Прокляття, що тяжить над родом Баскервілів, страшенно гнітило сера Чарльза, і коли трапилася трагедія, я, природно, зрозуміла, що для страхів, про які він говорив, повинен бути якийсь грунт. А тому тепер, коли тут оселився ще один член цього роду, я вважаю, що його треба попередити про ту небезпеку, яка на нього чигає. Оце й усе, що я хотіла йому сказати.
- Но в чем же, по-вашему, эта опасность?
— Але ж у чому полягає ця небезпека?
- Вы знаете предание о собаке?
— Ви знаєте легенду про собаку?
- Я не верю этому вздору!
— Я не вірю подібним дурницям!
- А я верю. Если вы имеете хоть какое-нибудь влияние на сэра Генри, увезите его отсюда. Это роковое место для Баскервилей. Мир велик. Почему сэру Генри надо жить именно здесь, где ему грозит опасность?
— А я вірю. Якщо ви маєте якийсь вплив на сера Генрі, заберіть його звідси, бо це місце завжди було фатальним для його роду. Світ широкий. Чому сер Генрі хоче жити там, де небезпечно?
- Вот потому-то он и решил здесь жить. Таков характер этого человека, и, если вы не выскажетесь более определенно, вряд ли мне удастся увезти его отсюда.
— Та саме тому, що небезпечно. Така вже у сера Генрі вдача. Боюсь, якщо ви не повідомите чогось більш певного, мені не вдасться наполягти на тому, щоб він виїхав звідси.
- Я не могу дать вам более определенных сведений по той простой причине, что у меня их нет.
— Нічого більш певного я сказати не можу, бо нічого певного просто не знаю.
- Тогда, мисс Стэплтон, разрешите задать вам еще один вопрос. Если это все, что вам нужно было сказать мне, почему же вы боялись, как бы вас не услышал брат? По-моему, тут нет ничего такого, что могло бы не понравиться ему или кому-нибудь другому.
— Дозвольте поставити вам ще одне запитання, міс Степлтон. Якщо це все, що ви хотіли сказати, заговоривши до мене, то чому ви не хотіли, щоб вас почув ваш брат? Адже у ваших словах не було нічого такого, що могло б вашому брату чи комусь іншому не сподобатись.
- Мой брат очень не хочет, чтобы Баскервиль-холл пустовал: это повредит бедному люду, который живет здесь на болотах. Он бы страшно рассердился на меня, если бы знал, что я стараюсь как-то повлиять на сэра Генри. Но я исполнила свой долг и больше ничего не скажу. А теперь мне надо идти, не то он хватится меня и заподозрит, что я говорила с вами. Прощайте!
Она повернулась и вскоре исчезла среди валунов, а я, полный каких-то неясных страхов, направил свои шаги к Баскервиль-холлу.
— Мій брат дуже хоче, щоб у баскервільському замку хто-небудь жив, бо вважає, що це буде добре для бідного місцевого люду. І дуже розсердився б, якби дізнався, що я намагаюся змусити сера Генрі поїхати звідси. Я свій обов'язок виконала і нічого більше говорити не буду. Мені треба йти, бо брат помітить мою відсутність і запідозрить, що я розмовляла з вами. До побачення!
Вона повернулась і за кілька хвилин зникла серед валунів, а я з душею, сповненою невиразних страхів, подався до баскервільського замку.