One morning, as Gregor Samsa was waking up from anxious dreams, he discovered that in bed he had been changed into a monstrous verminous bug. He lay on his armour-hard back and saw, as he lifted his head up a little, his brown, arched abdomen divided up into rigid bow-like sections. From this height the blanket, just about ready to slide off completely, could hardly stay in place. His numerous legs, pitifully thin in comparison to the rest of his circumference, flickered helplessly before his eyes.
Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху. Він лежав на твердій, схожій на панцир спині і, коли трохи підводив голову, бачив свій дугастий, рудий, поділений на кільця живіт, на якому ще ледь трималася ковдра, готова щомиті сповзти. Два рядки лапок, таких мізерних супроти звичайних ніг, безпорадно метлялися йому перед очима.
"What's happened to me," he thought. It was no dream. His room, a proper room for a human being, only somewhat too small, lay quietly between the four well-known walls. Above the table, on which an unpacked collection of sample cloth goods was spread out (Samsa was a traveling salesman) hung the picture which he had cut out of an illustrated magazine a little while ago and set in a pretty gilt frame. It was a picture of a woman with a fur hat and a fur boa. She sat erect there, lifting up in the direction of the viewer a solid fur muff into which her entire forearm disappeared.
«Що зі мною сталося?» — думав він. Це був не сон. Він лежав у своїй кімнаті, звичайній невеликій людській кімнаті, серед чотирьох добре знайомих стін. Над столом, на якому розкладено загорнуті кожен окремо взірці сукна — Замза був комівояжер, — висів малюнок, що його він недавно вирізав з ілюстрованого журналу й заправив у гарну позолочену рамку. На малюнку зображено даму в хутряному капелюшку й хутряному боа. Дама сиділа рівно й виставляла глядачеві важку хутряну муфту, в якій її руки тонули по самі лікті.
Gregor's glance then turned to the window. The dreary weather (the rain drops were falling audibly down on the metal window ledge) made him quite melancholy. "Why don't I keep sleeping for a little while longer and forget all this foolishness," he thought. But this was entirely impractical, for he was used to sleeping on his right side, and in his present state he couldn't get himself into this position. No matter how hard he threw himself onto his right side, he always rolled again onto his back. He must have tried it a hundred times, closing his eyes, so that he would not have to see the wriggling legs, and gave up only when he began to feel a light, dull pain in his side which he had never felt before.
Грегор перевів погляд на вікно, і від того, що погода така погана, — чути було, як тарабанить дощ по блясі на підвіконні, — йому стало зовсім сумно. «А що, коли б я ще трохи поспав і забув усі химери», — подумав він. Але про це було годі й згадувати, бо він звик спати на правому боці, а в теперішньому своєму стані не міг перевернутися. Хоч як він борсався, щоб перекинути своє тіло на правий бік, воно щоразу перекочувалося назад на спину. Він спробував, мабуть, усоте, заплющити очі, щоб не бачити, як дригаються його лапки, і перестав аж тоді, коли відчув у боці незнаний ще, легенький, тупий біль.
"O God," he thought, "what a demanding job I've chosen! Day in, day out on the road. The stresses of trade are much greater than the work going on at head office, and, in addition to that, I have to deal with the problems of traveling, the worries about train connections, irregular bad food, temporary and constantly changing human relationships which never come from the heart. To hell with it all!" He felt a slight itching on the top of his abdomen. He slowly pushed himself on his back closer to the bed post so that he could lift his head more easily, found the itchy part, which was entirely covered with small white spots (he did not know what to make of them), and wanted to feel the place with a leg. But he retracted it immediately, for the contact felt like a cold shower all over him.
«О Боже, — подумав він, — який важкий фах я собі вибрав! День у день дорога. I так доводиться хвилюватись набагато більше, ніж на тій самій роботі дома, а тут ще ця жахлива їзда, морока з пересадками, нерегулярна, погана їжа, щораз нові, чужі, байдужі люди. А хай йому чорт! » Грегорові злегка засвербів живіт; він повільно підсунувся вище на подушку, щоб легше було підвести голову, знайшов свербляче місце, вкрите незрозумілими йому білими цятками, і хотів почухатися однією лапкою, проте відразу одсмикнув її, бо по шкірі пішов мороз.
He slid back again into his earlier position. "This getting up early," he thought, "makes a man quite idiotic. A man must have his sleep. Other traveling salesmen live like harem women. For instance, when I come back to the inn during the course of the morning to write up the necessary orders, these gentlemen are just sitting down to breakfast. If I were to try that with my boss, I'd be thrown out on the spot. Still, who knows whether that mightn't be really good for me. If I didn't hold back for my parents' sake, I would've quit ages ago. I would've gone to the boss and told him just what I think from the bottom of my heart. He would've fallen right off his desk! How weird it is to sit up at the desk and talk down to the employee from way up there. The boss has trouble hearing, so the employee has to step up quite close to him. Anyway, I haven't completely given up that hope yet. Once I've got together the money to pay off the parents' debt to him--that should take another five or six years--I'll do it for sure. Then I'll make the big break. In any case, right now I have to get up. My train leaves at five o'clock."
Він знову ліг як лежав. «Отак щодня вставати вдосвіта, то можна зовсім отупіти,— подумав він.— Людині треба висиплятися. Інші комівояжери живуть, як жінки в гаремі. Коли я, наприклад, десь перед обідом повертаюсь до готелю, щоб переписати укладені угоди, ці панове ще тільки снідають. Хай би я спробував так у свого шефа: миттю вилетів би з роботи. А втім, хтозна, може, мені було б краще. Якби я не тримався місця через батьків, то давно б кинув його; пішов би просто до шефа й сказав би йому геть усе, що думаю. Він би, певно, упав із своєї конторки! Дивна звичка — розмовляти зі службовцем згори вниз, сидячи на високій конторці. А підійти треба впритул, бо шеф недочуває. Ну, ще не все втрачено; як тільки я зберу грошей, щоб сплатити йому батьків борг — на це треба п'ять або й шість років, — то неодмінно так і зроблю. I буде по всьому. А поки що треба вставати, бо мій поїзд відходить о п'ятій».
And he looked over at the alarm clock ticking away by the chest of drawers. "Good God," he thought. It was half past six, and the hands were going quietly on. It was past the half hour, already nearly quarter to. Could the alarm have failed to ring? One saw from the bed that it was properly set for four o'clock. Certainly it had rung. Yes, but was it possible to sleep through this noise that made the furniture shake? Now, it's true he'd not slept quietly, but evidently he'd slept all the more deeply. Still, what should he do now? The next train left at seven o'clock. To catch that one, he would have to go in a mad rush. The sample collection wasn't packed up yet, and he really didn't feel particularly fresh and active. And even if he caught the train, there was no avoiding a blow up with the boss, because the firm's errand boy would've waited for the five o'clock train and reported the news of his absence long ago. He was the boss's minion, without backbone or intelligence. Well then, what if he reported in sick? But that would be extremely embarrassing and suspicious, because during his five years' service Gregor hadn't been sick even once. The boss would certainly come with the doctor from the health insurance company and would reproach his parents for their lazy son and cut short all objections with the insurance doctor's comments; for him everyone was completely healthy but really lazy about work. And besides, would the doctor in this case be totally wrong? Apart from a really excessive drowsiness after the long sleep, Gregor in fact felt quite well and even had a really strong appetite.
I Грегор глянув на будильник, що цокав на скрині. Боже милостивий! Було пів на сьому, і стрілка неухильно рухалась далі, навіть перейшла за половину, наближалася вже до сорок п'ятої хвилини. Може, будильник не дзвонив? З ліжка було видно що він наставлений на четверту, тож неодмінно мав подзвонити. Так, але ж хіба можна не почути деренчання, від якого аж меблі дрижать? Виходить, що спав він хоч і не дуже спокійно, але, очевидно, міцно. Що ж тепер робити? Наступний поїзд ще о сьомій; щоб на нього встигнути, треба стрімголов бігти на станцію, а взірці ж ще не запаковано і сам він аж ніяк не почувається бадьорим і моторним. I якби він навіть устиг на поїзд, все одно шеф буде лаятись, бо їхній кур'єр чекав на п'ятигодинний і давно вже повідомив про його прогул. Бо то такий шефів підлабузник, що нізащо не промовчить. А чи не зголоситися хворим? Ні, дуже незручно, та й підозріло, бо Грегор за свою п'ятирічну службу ще ні разу не хворів. Шеф неодмінно привів би лікаря із лікарняної каси, почав би дорікати батькам ледачим сином, не слухав би ніяких заперечень і послався б на лікаря, який узагалі всіх людей вважає за цілком здорових, тільки лінивих. Зрештою, хіба в цьому випадку він не мав би слушності? Справді, Грегор був тільки надто сонний, хоч і пізно встав, а так почував себе цілком добре і навіть дуже хотів їсти.
As he was thinking all this over in the greatest haste, without being able to make the decision to get out of bed (the alarm clock was indicating exactly quarter to seven) there was a cautious knock on the door by the head of the bed.
Поки він усе це швидко обмірковував, ніяк не зважуючись устати з ліжка — будильник саме пробив три чверті на сьому, — у двері в головах у нього обережно постукали.
"Gregor," a voice called (it was his mother!) "it's quarter to seven. Don't you want to be on your way?" The soft voice! Gregor was startled when he heard his voice answering. It was clearly and unmistakably his earlier voice, but in it was intermingled, as if from below, an irrepressibly painful squeaking which left the words positively distinct only in the first moment and distorted them in the reverberation, so that one didn't know if one had heard correctly. Gregor wanted to answer in detail and explain everything, but in these circumstances he confined himself to saying, "Yes, yes, thank you mother. I'm getting up right away." Because of the wooden door the change in Gregor's voice was not really noticeable outside, so his mother calmed down with this explanation and shuffled off. However, as a result of the short conversation the other family members became aware of the fact that Gregor was unexpectedly still at home, and already his father was knocking on one side door, weakly but with his fist. "Gregor, Gregor," he called out, "what's going on?" And after a short while he urged him on again in a deeper voice. "Gregor!" Gregor!" At the other side door, however, his sister knocked lightly. "Gregor? Are you all right? Do you need anything?" Gregor directed answers in both directions, "I'll be ready right away." He made an effort with the most careful articulation and by inserting long pauses between the individual words to remove everything remarkable from his voice. His father turned back to his breakfast. However, the sister whispered, "Gregor, open the door, I beg you." Gregor had no intention of opening the door, but congratulated himself on his precaution, acquired from traveling, of locking all doors during the night, even at home.
— Грегоре! — почувся голос: це була мати. — Уже сорок п'ять хвилин на сьому. Хіба ти не будеш їхати?
Лагідний материн голос! Та він злякався, коли почув свою відповідь. Це був, безумовно, його колишній голос, але з домішком якогось болісного писку, що йшов ніби десь зсередини і що його годі було стримати. Через те слова можна було збагнути тільки першу мить, потім вони зливалися, ставали зовсім незрозумілими. Грегор хотів відповісти детально і все пояснити, однак, побачивши таке, сказав лише:
— Чую, чую, мамо, я вже встаю.
Мабуть, крізь дерев'яні двері зміна в Грегоровому голосі була непомітна, бо мати заспокоїлась і, човгаючи капцями, відійшла, Але ця коротка розмова звернула увагу всієї сім'ї на те, що Грегор чомусь і досі вдома, тож через хвилину в інші двері постукав уже батько — легенько, проте кулаком.
— Грегоре! Грегоре! — гукнув він. — Що сталося? — I за мить знову низьким голосом: — Грегоре! Грегоре!
А крізь треті двері тихенько покликала сестра:
— Грегоре, тобі погано? Може, тобі щось треба?
— Я вже готовий, — відповів Грегор обом разом, старанно вимовляючи слова і роблячи між ними паузи, щоб батько і сестра нічого не помітили.
Батько повернувся до свого сніданку, а сестра прошепотіла:
— Грегоре, відчини, прошу тебе!
Проте він і гадки не мав відчиняти — навпаки, радів, що за час своїх подорожей набув звичку навіть удома замикати на ніч усі двері.
First he wanted to stand up quietly and undisturbed, get dressed, above all have breakfast, and only then consider further action, for (he noticed this clearly) by thinking things over in bed he would not reach a reasonable conclusion. He remembered that he had already often felt a light pain or other in bed, perhaps the result of an awkward lying position, which later turned out to be purely imaginary when he stood up, and he was eager to see how his present fantasies would gradually dissipate. That the change in his voice was nothing other than the onset of a real chill, an occupational illness of commercial travelers, of that he had not the slightest doubt.
Він хотів насамперед спокійно встати, одягтися й поснідати, а тоді вже обміркувати, що робити далі, бо бачив, що в ліжку нічого путнього не придумає. Грегор згадав, що не раз уже, прокидаючись уранці, відчував якийсь легенький біль, певне, від того, що незручно лежав, однак, коли вставав, усе миналося, тож він і тепер з нетерпінням чекав, що і сьогоднішні химери поволі минуться. А що зміна голосу — то тільки ознака сильної застуди, фахової хвороби комівояжерів, він нітрохи не сумнівався.
It was very easy to throw aside the blanket. He needed only to push himself up a little, and it fell by itself. But to continue was difficult, particularly because he was so unusually wide. He needed arms and hands to push himself upright. Instead of these, however, he had only many small limbs which were incessantly moving with very different motions and which, in addition, he was unable to control. If he wanted to bend one of them, then it was the first to extend itself, and if he finally succeeded doing with this limb what he wanted, in the meantime all the others, as if left free, moved around in an excessively painful agitation. "But I must not stay in bed uselessly," said Gregor to himself.
Скинути ковдру було легко: трохи надувся, і вона впала сама. А вже далі пішло важче, надто через те, що він став такий неймовірно широкий. Щоб підвестися, потрібні були руки і ноги, а Грегор мав натомість лише багато лапок, які безперестанку рухались і з якими він узагалі не міг упоратись. Коли Грегор хотів якусь зігнути, вона випростовувалась, а як, нарешті, йому таки щастило домогтися свого, інші, полишені самі на себе, тим часом прудко, судомно ворушилися. «Не треба тільки марно вилежуватися», — ска зав собі Грегор.
At first he wanted to get of the bed with the lower part of his body, but this lower part (which he incidentally had not yet looked at and which he also couldn't picture clearly) proved itself too difficult to move. The attempt went so slowly. When, having become almost frantic, he finally hurled himself forward with all his force and without thinking, he chose his direction incorrectly, and he hit the lower bedpost hard. The violent pain he felt revealed to him that the lower part of his body was at the moment probably the most sensitive.
Спочатку він хотів зсадити з ліжка нижню частину свого тіла, але ця нижня частина, яку він взагалі ще не бачив і не мав про неї жодного уявлення, виявилася найнерухомішою. Він пробував кілька разів, і все марно, а коли, нарешті, майже розлютившись, з усієї сили закинув низ, то погано розрахував і з розгону вдарився об бильце. Різкий біль показав Грегорові, що якраз нижня частина його тіла зараз, певно, і найчутливіша.
Thus, he tried to get his upper body out of the bed first and turned his head carefully toward the edge of the bed. He managed to do this easily, and in spite of its width and weight his body mass at last slowly followed the turning of his head. But as he finally raised his head outside the bed in the open air, he became anxious about moving forward any further in this manner, for if he allowed himself eventually to fall by this process, it would take a miracle to prevent his head from getting injured. And at all costs he must not lose consciousness right now. He preferred to remain in bed.
Тоді він спробував почати зверху і обережно обернув голову до краю ліжка. Це йому легко вдалося, і все тіло, хоч яке було широке й важке, повільно посунулось за головою. Та коли голова вже повисла в повітрі, Грегор злякався, що, як і далі так буде сунутись, то врешті впаде і хіба тільки дивом не поранить голови. А саме тепер він нізащо не повинен був знепритомніти; краще вже лишитись у ліжку. I Грегор пересунувся назад.
However, after a similar effort, while he lay there again sighing as before and once again saw his small limbs fighting one another, if anything worse than before, and didn't see any chance of imposing quiet and order on this arbitrary movement, he told himself again that he couldn't possibly remain in bed and that it might be the most reasonable thing to sacrifice everything if there was even the slightest hope of getting himself out of bed in the process. At the same moment, however, he didn't forget to remind himself from time to time of the fact that calm (indeed the calmest) reflection might be better than the most confused decisions. At such moments, he directed his gaze as precisely as he could toward the window, but unfortunately there was little confident cheer to be had from a glance at the morning mist, which concealed even the other side of the narrow street. "It's already seven o'clock" he told himself at the latest striking of the alarm clock, "already seven o'clock and still such a fog." And for a little while longer he lay quietly with weak breathing, as if perhaps waiting for normal and natural conditions to re-emerge out of the complete stillness.
Однак, відпочиваючи після напруження і безпорадно дивлячись на свої лапки, які метлялися ще швидше й безладніше, він знову сказав собі, що не можна далі залишатися в постелі, а, якщо тільки є хоч найменша надія, найрозумніше буде пожертвувати всім, аби лиш звільнитися від ліжка. Але водночас він не забував нагадувати собі, що набагато краще ще і ще раз усе обміркувати, аніж чинити щось зопалу. У такі хвилини він якомога пильніше дивився у вікно, проте, на жаль, у ранковому тумані, що заховав навіть протилежний бік вузенької вулиці, не можна було набратися бадьорості та впевненості. «Уже сьома година, — сказав він сам собі, коли знову почувся дзвін будильника, — уже сьома година, а туман все ще стоїть». I декілька секунд він полежав спокійно, ледь дихаючи, немов чекав від повної тиші повернення дійсних і природніх обставин.
But then he said to himself, "Before it strikes a quarter past seven, whatever happens I must be completely out of bed. Besides, by then someone from the office will arrive to inquire about me, because the office will open before seven o'clock." And he made an effort then to rock his entire body length out of the bed with a uniform motion. If he let himself fall out of the bed in this way, his head, which in the course of the fall he intended to lift up sharply, would probably remain uninjured. His back seemed to be hard; nothing would really happen to that as a result of the fall. His greatest reservation was a worry about the loud noise which the fall must create and which presumably would arouse, if not fright, then at least concern on the other side of all the doors. However, it had to be tried.
Потім він сказав собі: «Перед тим, як проб'є чверть на восьму, я повинен за всяку ціну остаточно залишити ліжко. Власне, на той час із контори вже прийдуть запитати про мене, бо контора відчиняється раніше сьомої». I він заходився виштовхуватися з ліжка, розгойдуючи тулуб рівномірно по всій його довжині. Якби він упав із ліжка, то, очевидно, не пошкодив би голову, різко піднявши її під час падіння. Спина ж видавалася достатньо твердою; при падінні на килим з нею, очевидно, нічого не могло статися. Більше всього хвилювала його думка про те, що тіло його впаде з гуркотом і це викличе за дверима якщо не жах, то, в усякому разі, тривогу. I все ж на це слід було зважитись.
As Gregor was in the process of lifting himself half out of bed (the new method was more of a game than an effort; he needed only to rock with a constant rhythm) it struck him how easy all this would be if someone were to come to his aid. Two strong people (he thought of his father and the servant girl) would have been quite sufficient. They would have only had to push their arms under his arched back to get him out of the bed, to bend down with their load, and then merely to exercise patience and care that he completed the flip onto the floor, where his diminutive legs would then, he hoped, acquire a purpose. Now, quite apart from the fact that the doors were locked, should he really call out for help? In spite of all his distress, he was unable to suppress a smile at this idea.
Коли Грегор уже наполовину завис над краєм ліжка — новий спосіб був схожий скоріше на гру, ніж на обтяжливий труд, слід було тільки рвучко розгойдуватися, — він подумав, як би було все просто, коли б йому допомогли. Двох сильних чоловіків — він подумав про батька й слуг — було б достатньо; їм довелося б, тільки засунувши руки під випуклу його спину, зняти його з ліжка, а потім, нагнувшись зі своєю ношею, зачекати, доки він обережно перевернеться на підлозі, де його ніжки отримали б, слід думати, якийсь смисл. Але навіть якби двері не були зачинені, невже б дійсно довелося покликати когось на допомогу? Незважаючи на свою біду, він усміхнувся при цій думці.
He had already got to the point where, with a stronger rocking, he maintained his equilibrium with difficulty, and very soon he would finally have to decide, for in five minutes it would be a quarter past seven. Then there was a ring at the door of the apartment. "That's someone from the office" he told himself, and he almost froze while his small limbs only danced around all the faster. For one moment everything remained still. "They aren't opening," Gregor said to himself, caught up in some absurd hope. But of course then, as usual, the servant girl with her firm tread went to the door and opened it. Gregor needed to hear only the visitor's first word of greeting to recognize immediately who it was, the manager himself. Why was Gregor the only one condemned to work in a firm where at the slightest lapse someone immediately attracted the greatest suspicion? Were all the employees then collectively, one and all, scoundrels? Was there then among them no truly devoted person who, if he failed to use just a couple of hours in the morning for office work, would become abnormal from pangs of conscience and really be in no state to get out of bed? Was it really not enough to let an apprentice make inquiries, if such questioning was even necessary? Must the manager himself come, and in the process must it be demonstrated to the entire innocent family that the investigation of this suspicious circumstance could only be entrusted to the intelligence of the manager? And more as a consequence of the excited state in which this idea put Gregor than as a result of an actual decision, he swung himself with all his might out of the bed. There was a loud thud, but not a real crash. The fall was absorbed somewhat by the carpet and, in addition, his back was more elastic than Gregor had thought. For that reason the dull noise was not quite so conspicuous. But he had not held his head up with sufficient care and had hit it. He turned his head, irritated and in pain, and rubbed it on the carpet.
Грегор ледве зберігав рівновагу при сильних порухах і вже ось-ось повинен був остаточно відважитися на падіння, коли з передпокою донісся дзвінок. «Це хтось із фірми», — сказав він собі і майже застиг, але проте його ніжки завелися гойдатися все швидше та швидше. За декілька секунд все затихло. «Вони не відчиняють», — сказав собі Грегор, віддаючись якійсь шаленій надії. Але потім слуги, як завжди, голосно пройшлися по передпокою та відчинили. Грегору достатньо було почути тільки перше вітальне слово гостя, щоб відразу взнати, хто він: це був сам пан керуючий. I чому Грегору судилося служити у фірмі, де найменший промах викликав найтяжчі підозри? Хіба її службовці були всі як один негідники, хіба серед них не стане надійного й чесного чоловіка, який, хоча й не віддав справі декілька ранкових годин, зовсім з'їхав з глузду від докорів совісті й просто неспроможний залишити постіль? Невже недостатньо було послати учня, — якщо такі розпитування взагалі потрібні, — невже обов'язково повинен був прийти сам керуючий і тим показати всій ні в чім не винній сім'ї, що розслідування цієї підозрілої справи під силу тільки йому? I більше від хвилювання, в яке привели його ці думки, ніж по-справжньому наважившись, Грегор з усіх сил рвонув із ліжка. Удар був голосним, але не оглушливим. Падіння дещо пом'якшив килим, та й спина виявилася еластичнішою, ніж думав Грегор, тому звук виявився глухим і не таким вже приголомшливим. Ось тільки голову він тримав недостатньо обережно й забив її, він потерся об килим, нарікаючи на біль.
"Something has fallen in there," said the manager in the next room on the left. Gregor tried to imagine to himself whether anything similar to what was happening to him today could have also happened at some point to the manager. At least one had to concede the possibility of such a thing. However, as if to give a rough answer to this question, the manager now took a few determined steps in the next room, with a squeak of his polished boots. From the neighbouring room on the right the sister was whispering to inform Gregor: "Gregor, the manager is here." "I know," said Gregor to himself. But he did not dare make his voice loud enough so that his sister could hear.
— Там щось упало, — сказав керуючий у сусідній кімнаті ліворуч. Грегор намагався уявити собі, чи може з керуючим трапитися дещо схоже на те, що трапилося сьогодні з ним, Грегором; бо взагалі такої можливості не можна було відкидати. Але немовби почувши це питання, керуючий зробив у сусідній кімнаті декілька рішучих кроків, що супроводжувалися скрипом його лакованих чобіт. Із кімнати праворуч, прагнучи випередити Грегора, прошепотіла сестра:
— Грегоре, прийшов керуючий справами.
— Я знаю, — сказав Грегор тихо; підвищити голос настільки, щоб його почула сестра, він не наважився.
"Gregor," his father now said from the neighbouring room on the left, "Mr. Manager has come and is asking why you have not left on the early train. We don't know what we should tell him. Besides, he also wants to speak to you personally. So please open the door. He will be good enough to forgive the mess in your room."
— Грегоре, — заговорив батько в кімнаті ліворуч, — до нас прийшов пан керуючий. Він запитує, чому ти не поїхав із ранковим поїздом. Ми не знаємо, що відповісти йому. Хоча він прагне поговорити з тобою особисто. Тому, будь ласка, відчини двері. Він ґречно вибачить нас за безлад у кімнаті.
In the middle of all this, the manager called out in a friendly way, "Good morning, Mr. Samsa." "He is not well," said his mother to the manager, while his father was still talking at the door, "He is not well, believe me, Mr. Manager. Otherwise how would Gregor miss a train! The young man has nothing in his head except business. I'm almost angry that he never goes out at night. Right now he's been in the city eight days, but he's been at home every evening. He sits there with us at the table and reads the newspaper quietly or studies his travel schedules. It's quite a diversion for him if he busies himself with fretwork. For instance, he cut out a small frame over the course of two or three evenings. You'd be amazed how pretty it is. It's hanging right inside the room. You'll see it immediately, as soon as Gregor opens the door. Anyway, I'm happy that you're here, Mr. Manager. By ourselves, we would never have made Gregor open the door. He's so stubborn, and he's certainly not well, although he denied that this morning."
— Доброго ранку, пане Замза, — привітно вставив сам керуючий.
— Він нездужає, — сказала мати керуючому, поки батько продовжував говорити біля дверей. — Повірте мені, пане керуючий справами, він нездужає. Хіба б Грегор запізнився на поїзд! Хлопчик тільки й думає що про фірму. Я навіть трохи сердита на те, що він нікуди не ходить вечорами; він пробув вісім днів у місті, але всі вечори провів дома. Сидить собі за столом і мовчки читає газету чи вивчає розклад поїздів. Єдина розвага, котру він дозволяє собі, — це випилювання. За якихось два-три вечори він зробив, наприклад, рамочку; така красива рамочка, просто диво; вона висить там у кімнаті, ви зараз її побачите, коли Грегор відчинить. Справді, я щаслива, що ви прийшли, пане керуючий; без вас ми б не примусили Грегора відчинити двері; він такий упертий; і напевне він нездужає, хоч він це й заперечував уранці.
"I'm coming right away," said Gregor slowly and deliberately and didn't move, so as not to lose one word of the conversation. "My dear lady, I cannot explain it to myself in any other way," said the manager; "I hope it is nothing serious. On the other hand, I must also say that we business people, luckily or unluckily, however one looks at it, very often simply have to overcome a slight indisposition for business reasons." "So can Mr. Manager come in to see you now" asked his father impatiently and knocked once again on the door. "No," said Gregor. In the neighbouring room on the left a painful stillness descended. In the neighbouring room on the right the sister began to sob.
— Зараз я вийду, — повільно й розмірено сказав Грегор, але не поворухнувся, щоб не пропустити жодного слова з їхніх розмов.
— Іншого пояснення, добродійко, у мене й немає, — сказав керуючий. — Будемо сподіватися, що хвороба його безпечна. Хоча, з іншого боку, смію завважити, що нам, комерсантам, — добре це чи погано, — доводиться часто в інтересах справи просто долати легку хворобу.
— Значить, пан керуючий може вже увійти до тебе? — запитав нетерпляче батько і знову постукав у двері.
— Ні, — сказав Грегор.
У кімнаті ліворуч наступила нестерпна тиша, у кімнаті праворуч заридала сестра.
Why didn't his sister go to the others? She'd probably just gotten up out of bed now and hadn't even started to get dressed yet. Then why was she crying? Because he wasn't getting up and wasn't letting the manager in; because he was in danger of losing his position, and because then his boss would badger his parents once again with the old demands? Those were probably unnecessary worries right now. Gregor was still here and wasn't thinking at all about abandoning his family. At the moment he was lying right there on the carpet, and no one who knew about his condition would've seriously demanded that he let the manager in. But Gregor wouldn't be casually dismissed right way because of this small discourtesy, for which he would find an easy and suitable excuse later on. It seemed to Gregor that it might be far more reasonable to leave him in peace at the moment, instead of disturbing him with crying and conversation. But it was the very uncertainty which distressed the others and excused their behaviour.
Чому сестра не вийшла до всіх? Очевидно, вона тільки-но встала з постелі і ще навіть не почала одягатися. А чому вона плакала? Тому що він не вставав і не впускав керуючого, тому що він ризикував загубити місце і тому що тоді господар знову стане переслідувати батьків старими вимогами. Але поки що це були марні побоювання. Грегор був ще тут і зовсім не збирався залишати свою сім'ю. Зараз він, щоправда, лежав на килимі, і, узнавши, в якому він знаходиться стані, ніхто не став би вимагати від нього, щоб він впустив керуючого. Але ж не виженуть так відразу Грегора через це невеличке невігластво, для котрого пізніше легко знайдеться потрібне виправдання! I Грегору здавалося, що далеко розумніше було б залишити його зараз у спокої, а не набридати йому плачем і умовляннями. Але їх усіх гнітила — і це виправдовувало їхню поведінку — саме невідомість.
"Mr. Samsa," the manager was now shouting, his voice raised, "what's the matter? You are barricading yourself in your room, answer with only a yes and a no, are making serious and unnecessary troubles for your parents, and neglecting (I mention this only incidentally) your commercial duties in a truly unheard of manner. I am speaking here in the name of your parents and your employer, and I am requesting you in all seriousness for an immediate and clear explanation. I am amazed. I am amazed. I thought I knew you as a calm, reasonable person, and now you appear suddenly to want to start parading around in weird moods. The Chief indicated to me earlier this very day a possible explanation for your neglect--it concerned the collection of cash entrusted to you a short while ago--but in truth I almost gave him my word of honour that this explanation could not be correct. However, now I see here your unimaginable pig headedness, and I am totally losing any desire to speak up for you in the slightest. And your position is not at all the most secure. Originally I intended to mention all this to you privately, but since you are letting me waste my time here uselessly, I don't know why the matter shouldn't come to the attention of your parents. Your productivity has also been very unsatisfactory recently. Of course, it's not the time of year to conduct exceptional business, we recognize that, but a time of year for conducting no business, there is no such thing at all, Mr. Samsa, and such a thing must never be."
— Пане Замза, — вигукнув керуючий, тепер уже підвищивши голос, — у чому річ? Ви зачинилися у своїй кімнаті, відповідаєте лише «так» і «ні», завдаєте своїм батькам тяжких, непотрібних хвилювань і ухиляєтесь — нагадаю про це лише побіжно — від виконання своїх службових обов'язків воістину нечувано. Я здивований, я вражений! Я вважав вас спокійним, розважливим чоловіком, а ви, очевидно, здатні на чудернацькі вибрики. Господар, щоправда, натякнув мені сьогодні вранці на можливе пояснення вашого прогулу — воно стосувалося нещодавно довіреного вам інкасо, — але я, далебі, готовий був дати чесне слово, що це пояснення не відповідає дійсності. Проте зараз, при вашій незрозумілій упертості, у мене пропадає всіляке бажання в якій би то не було мірі за вас заступатися. А становище ваше далеко не міцне. Спочатку я намірявся сказати вам про це тет-а-тет, але поскільки ви примушуєте мене даремно витрачати тут час, я не бачу причин приховувати це від ваших шановних батьків. Ваші успіхи останнім часом були, скажу я вам, зовсім незадовільними; хоча зараз не та пора року, щоб укладати великі угоди, це ми визнаємо; але такої пори року, коли не укладають ніяких угод, взагалі не існує, пане Замза, не може існувати.
"But Mr. Manager," called Gregor, beside himself and in his agitation forgetting everything else, "I'm opening the door immediately, this very moment. A slight indisposition, a dizzy spell, has prevented me from getting up. I'm still lying in bed right now. But now I'm quite refreshed once again. I'm in the midst of getting out of bed. Just have patience for a short moment! Things are not going so well as I thought. But things are all right. How suddenly this can overcome someone! Just yesterday evening everything was fine with me. My parents certainly know that. Actually just yesterday evening I had a small premonition. People must have seen that in me. Why have I not reported that to the office! But people always think that they'll get over sickness without having to stay at home. Mr. Manager! Take it easy on my parents! There is really no basis for the criticisms which you are now making against me, and really nobody has said a word to me about that. Perhaps you have not read the latest orders which I shipped. Besides, now I'm setting out on my trip on the eight o'clock train; the few hours' rest have made me stronger. Mr. Manager, do not stay. I will be at the office in person right away. Please have the goodness to say that and to convey my respects to the Chief."
— Але, пане керуючий справами, — гублячи самовладання, вигукнув Грегор і від хвилювання забув про все інше, — я ж негайно, цієї ж хвилини відчиню. Легке нездужання, приступ запаморочення не давали мені можливості підвестися. Я й зараз ще лежу в ліжку. Але я вже зовсім отямився. I вже підводжуся. Хвилиночку терпіння! Мені ще не так добре, як я думав. Але вже краще. Подумати тільки, що за напасть! Ще вчора ввечері я почував себе чудово, мої батьки це підтвердять, ні, вірніше, уже вчора ввечері в мене з'явилося якесь передчуття. Дуже можливо, що це було помітно. I чому я не повідомив про це фірму! Але ж завжди думаєш, що подолаєш хворобу на ногах. Пане керуючий! Пожалійте моїх батьків! Бо для потурань, які ви зараз мені робите, немає ніяких підстав; мені ж ви не говорили про це жодного слова. Ви, очевидно, не бачили останніх замовлень, які я прислав. Та я ще й поїду з восьмигодинним поїздом, декілька зайвих годин сну підкріпили мої сили. Не затримуйтесь, пане керуючий, я зараз сам прийду у фірму, будьте ласкаві, так і скажіть і засвідчіть мою пошану господареві.
While Gregor was quickly blurting all this out, hardly aware of what he was saying, he had moved close to the chest of drawers without effort, probably as a result of the practice he had already had in bed, and now he was trying to raise himself up on it. Actually, he wanted to open the door; he really wanted to let himself be seen by and to speak with the manager. He was keen to witness what the others now asking after him would say at the sight of him. If they were startled, then Gregor had no more responsibility and could be calm. But if they accepted everything quietly, then he would have no reason to get excited and, if he got a move on, could really be at the station around eight o'clock.
І поки Грегор усе це поспішливо випалював, сам не знаючи, що він говорить, він легко — очевидно, наловчившись у ліжку, — наблизився до скрині і спробував, спираючись на неї, випрямиться на ввесь зріст. Він дійсно хотів відчинити двері, дійсно хотів вийти та поговорити з керуючим; йому дуже хотілося взнати, що скажуть, побачивши його, люди, які зараз так його чекають. Якщо вони злякаються, значить, з Грегора вже знята відповідальність і він може вгамуватися. Якщо ж вони сприймуть усе спокійно, то, значить, і в нього немає причин хвилюватися і, поквапившись, він дійсно буде на вокзалі о восьмій годині.
At first he slid down a few times from the smooth chest of drawers. But at last he gave himself a final swing and stood upright there. He was no longer at all aware of the pains in his lower body, no matter how they might still sting. Now he let himself fall against the back of a nearby chair, on the edge of which he braced himself with his thin limbs. By doing this he gained control over himself and kept quiet, for he could now hear the manager.
Спочатку він декілька разів зіслизав з полірованої скрині, але нарешті, зробивши останній ривок, випрямився на весь зріст; на біль у нижній частині тулуба він уже не зважав, хоча він був дуже сильним. Потім, навалившись на спинку стільця, що стояв поблизу, він зачепився за її краї ніжками. Тепер він здобув владу над своїм тілом і вмовк, щоб вислухати відповідь керуючого.
"Did you understand a single word?" the manager asked the parents, "Is he playing the fool with us?" "For God's sake," cried the mother already in tears, "perhaps he's very ill and we're upsetting him. Grete! Grete!" she yelled at that point. "Mother?" called the sister from the other side. They were making themselves understood through Gregor's room. "You must go to the doctor right away. Gregor is sick. Hurry to the doctor. Have you heard Gregor speak yet?" "That was an animal's voice," said the manager, remarkably quietly in comparison to the mother's cries.
— Чи зрозуміли ви хоча б одне слово? — запитав він батьків. — Чи не знущається він з нас?
— Боже збав, — вигукнула мати, уся в сльозах, — може бути, що він тяжко захворів, а ми його мучимо, Грето! Грето! — вигукнула вона потім.
— Мамо? — озвалася сестра з іншого боку.
— Негайно йди до лікаря. Грегор захворів. Скоріше по лікаря. Ти чула, як говорив Грегор?
— Це був голос тварини, — сказав керуючий, сказав вражаюче тихо у порівнянні з криками матері.
"Anna! Anna!' yelled the father through the hall into the kitchen, clapping his hands, "fetch a locksmith right away!" The two young women were already running through the hall with swishing skirts (how had his sister dressed herself so quickly?) and yanked open the doors of the apartment. One couldn't hear the doors closing at all. They probably had left them open, as is customary in an apartment in which a huge misfortune has taken place.
— Ганно! Ганно! — закричав батько через передпокій у кухню та вдарив у долоні. — Негайно приведіть слюсаря!
I ось уже обидві дівчини, шелестячи спідницями, пробігли через передпокій — як це сестра так швидко одяглася? — і розчинили вхідні двері. Не чути було, щоб двері зачинялись — мабуть, вони так і залишили їх відчиненими, як то буває в квартирах, де трапилося велике лихо.
However, Gregor had become much calmer. All right, people did not understand his words any more, although they seemed clear enough to him, clearer than previously, perhaps because his ears had gotten used to them. But at least people now thought that things were not all right with him and were prepared to help him. The confidence and assurance with which the first arrangements had been carried out made him feel good. He felt himself included once again in the circle of humanity and was expecting from both the doctor and the locksmith, without differentiating between them with any real precision, splendid and surprising results. In order to get as clear a voice as possible for the critical conversation which was imminent, he coughed a little, and certainly took the trouble to do this in a really subdued way, since it was possible that even this noise sounded like something different from a human cough. He no longer trusted himself to decide any more. Meanwhile in the next room it had become really quiet. Perhaps his parents were sitting with the manager at the table and were whispering; perhaps they were all leaning against the door and listening.
А Грегору стало набагато спокійніше. Мови його, правда, уже не розуміли, хоча йому вона здавалася достатньо зрозумілою, навіть більш зрозумілою, ніж раніше, — очевидно тому, що його слух до неї звик. Але проте зараз повірили, що з ним негаразд, і були готові йому допомогти. Впевненість і твердість, з якими віддавалися перші розпорядження, подіяли на нього позитивно. Він почував себе знову наближеним до людей і чекав від лікаря та від слюсаря, не відділяючи по суті одного від іншого, дивовижних звершень. Щоб перед майбутньою вирішальною розмовою надати своїй мові як можна більшої ясності, він трохи відкашлявся, намагаючись, проте, зробити це глухіше, тому що, можливо, і ці звуки більше не були схожі на людський кашель, а раздумувати над цим він більше не наважувався. У сусідній кімнаті стало між тим зовсім тихо. Може, батьки сиділи з керуючим за столом і перешіптувались, а може бути, усі вони притиснулись до дверей, прислухаючись.
Gregor pushed himself slowly towards the door, with the help of the easy chair, let go of it there, threw himself against the door, held himself upright against it (the balls of his tiny limbs had a little sticky stuff on them), and rested there momentarily from his exertion. Then he made an effort to turn the key in the lock with his mouth. Unfortunately it seemed that he had no real teeth. How then was he to grab hold of the key? But to make up for that his jaws were naturally very strong; with their help he managed to get the key really moving, and he did not notice that he was obviously inflicting some damage on himself, for a brown fluid came out of his mouth, flowed over the key, and dripped onto the floor.
Він повільно просунувся зі стільцем до дверей, відпустив його, навалився на двері, припав до них навстоячки — на подушечках його лапок була якась клейка речовина — і трохи перепочив, натрудившись. А потім заходився повертати ротом ключ у замку. На жаль, у нього, здається, не було справжніх зубів — чим же схопити тепер ключ? — проте щелепи виявилися дуже міцними; з їх допомогою він насправді порухав ключем, незважаючи на те, що, без сумніву, спричинив собі шкоду, бо якась бура рідина виступила в нього з рота, потекла по ключу й закапала на підлогу.
"Just listen for a moment," said the manager in the next room, "he's turning the key." For Gregor that was a great encouragement. But they all should've called out to him, including his father and mother, "Come on, Gregor," they should've shouted, "keep going, keep working on the lock." Imagining that all his efforts were being followed with suspense, he bit down frantically on the key with all the force he could muster. As the key turned more, he danced around the lock. Now he was holding himself upright only with his mouth, and he had to hang onto the key or then press it down again with the whole weight of his body, as necessary. The quite distinct click of the lock as it finally snapped really woke Gregor up. Breathing heavily he said to himself, "So I didn't need the locksmith," and he set his head against the door handle to open the door completely.
— Послухайте-но, — сказав керуючий справами в сусідній кімнаті, — він повертає ключ.
Це дуже збадьорило Грегора, але краще б вони всі, і батько, мати, кричали йому, краще б вони всі кричали йому: «Сильніше, Грегоре! Ану, піднатужся, ану, натисни на замок!» I уявивши, що всі напружено стежать за його зусиллями, він до самозабуття, з усіх сил вчепився в ключ. У міру того, як ключ повертався, Грегор перевалювався біля замка з ніжки на ніжку; тримаючись тепер сторчма тільки з допомогою рота, він у міру потреби то зависав на ключі, то навалювався на нього всією вагою свого тіла. Дзвінке клацання замка, що піддався нарешті, немов розбудило Грегора. Переводячи дух, він сказав собі: «Значить, я все-таки обійшовся без слюсаря», — і поклав голову на ручку дверей, щоб відчинити їх.
Because he had to open the door in this way, it was already open very wide without him yet being really visible. He first had to turn himself slowly around the edge of the door, very carefully, of course, if he did not want to fall awkwardly on his back right at the entrance into the room. He was still preoccupied with this difficult movement and had no time to pay attention to anything else, when he heard the manager exclaim a loud "Oh!" (it sounded like the wind whistling), and now he saw him, nearest to the door, pressing his hand against his open mouth and moving slowly back, as if an invisible constant force was pushing him away. His mother (in spite of the presence of the manager she was standing here with her hair sticking up on end, still a mess from the night) with her hands clasped was looking at his father; she then went two steps towards Gregor and collapsed right in the middle of her skirts spreading out all around her, her face sunk on her breast, completely concealed. His father clenched his fist with a hostile expression, as if he wished to push Gregor back into his room, then looked uncertainly around the living room, covered his eyes with his hands, and cried so that his mighty breast shook.
Оскільки відкрив він їх таким чином, його самого ще не було видно, навіть коли двері вже досить широко відчинились. Спочатку він повинен був повільно обійти одну стулку, а обійти її потрібно було з великою обережністю, щоб не бахнутися спиною біля самого виходу в кімнату. Він був ще зайнятий цим важким переміщенням і, поспішаючи, ні на що більше не звертав уваги, як раптом почув голосне «О!» керуючого — воно прозвучало, як свист вітру, — і побачив потім його самого: знаходячись найближче від усіх до дверей, той притиснув долоню до відкритого рота й повільно задкував, немов його гнала якась невидима, нездоланна сила. Мати, не дивлячись на присутність керуючого (вона стояла тут з розпущеним ще з ночі, скуйовдженим волоссям), спочатку, стиснувши руки, поглянула на батька, а потім зробила два кроки до Грегора і повалилася, розкинувши довкруг себе спідниці, опустивши на груди лице, так що його зовсім не стало видно. Батько загрозливо стиснув кулак, немов бажаючи виштовхнути Грегора в його кімнату, потім нерішуче оглянув вітальню, закрив руками очі й заплакав, і могутні його груди стрясались.
At this point Gregor did not take one step into the room, but leaned his body from the inside against the firmly bolted wing of the door, so that only half his body was visible, as well as his head, titled sideways, with which he peeped over at the others. Meanwhile it had become much brighter. Standing out clearly from the other side of the street was a part of the endless gray-black house situated opposite (it was a hospital) with its severe regular windows breaking up the facade. The rain was still coming down, but only in large individual drops visibly and firmly thrown down one by one onto the ground. The breakfast dishes were standing piled around on the table, because for his father breakfast was the most important meal time in the day, which he prolonged for hours by reading various newspapers. Directly across on the opposite wall hung a photograph of Gregor from the time of his military service; it was a picture of him as a lieutenant, as he, smiling and worry free, with his hand on his sword, demanded respect for his bearing and uniform. The door to the hall was ajar, and since the door to the apartment was also open, one saw out into the landing of the apartment and the start of the staircase going down.
Грегор зовсім не ввійшов у вітальню, а притулився зсередини до закріпленої стулки, після чого видно було тільки половину його тулуба й голову, схилену набік, що зазирала в кімнату. Тим часом набагато посвітлішало; на протилежній стороні вулиці чітко вимальовувався шматок нескінченної сірочорної будівлі (це була лікарня з рівномірно й чітко розташованими на фасаді вікнами); дощ іще йшов, але тільки великими, розрізненими краплинами, що також окремо падали на землю. Посуд для сніданку стояв на столі у великій кількості, бо для батька сніданок був найважливішою трапезою дня, що тягся в нього, за читанням газет, годинами. Якраз на протилежній стіні висіла фотографія Грегора часів його військової служби; на ній було зображено лейтенанта, який, поклавши руку на ефес шпаги й безтурботно всміхаючись, вселяв повагу своєю виправкою та мундиром. Двері в передпокій були відчинені, і, оскільки вхідні двері теж були відчинені, виднілася площадка для сходів та початок східців, що спускалися вниз.
"Now," said Gregor, well aware that he was the only one who had kept his composure. "I'll get dressed right away, pack up the collection of samples, and set off. You'll allow me to set out on my way, will you not? You see, Mr. Manager, I am not pig-headed, and I am happy to work. Traveling is exhausting, but I couldn't live without it. Where are you going, Mr. Manager? To the office? Really? Will you report everything truthfully? A person can be incapable of work momentarily, but that is precisely the best time to remember the earlier achievements and to consider that later, after the obstacles have been shoved aside, the person will work all the more keenly and intensely. I am really so indebted to Mr. Chief--you know that perfectly well. On the other hand, I am concerned about my parents and my sister. I'm in a fix, but I'll work myself out of it again. Don't make things more difficult for me than they already are. Speak up on my behalf in the office! People don't like traveling salesmen. I know that. People think they earn pots of money and thus lead a fine life. People don't even have any special reason to think through this judgment more clearly. But you, Mr. Manager, you have a better perspective on the interconnections than the other people, even, I tell you in total confidence, a better perspective than Mr. Chairman himself, who in his capacity as the employer may let his judgment make casual mistakes at the expense of an employee. You also know well enough that the traveling salesman who is outside the office almost the entire year can become so easily a victim of gossip, coincidences, and groundless complaints, against which it's impossible for him to defend himself, since for the most part he doesn't hear about them at all and only then when he's exhausted after finishing a trip, and gets to feel in his own body at home the nasty consequences, which can't be thoroughly explored back to their origins. Mr. Manager, don't leave without speaking a word telling me that you'll at least concede that I'm a little in the right!"
— Ну ось, — сказав Грегор, прекрасно усвідомлюючи, що спокій зберіг він один, — зараз я одягнуся, зберу зразки й поїду. А вам хочеться, вам хочеться, щоб я поїхав? Пане керуючий, ви бачите, я не вперта людина, я працюю з задоволенням; поїздки втомлюють мене, але я не міг би жити без поїздок. Куди ж ви, пане керуючий? У контору? Так? Ви доповісте про все? Інколи людина не в стані працювати, але тоді якраз приходить час згадати про минулі свої успіхи в надії, що тим уважніш і зразковіш будеш працювати далі, у зв'язку з усуненням перешкоди. Я дуже зобов'язаний господареві, ви про це знаєте. З іншого боку, на мені лежить турбота про батьків та сестру. Я потрапив у біду, але я видряпаюсь із неї. Тільки не погіршуйте мого і без того важкого становища. Будьте у фірмі на моєму боці! Комівояжерів не люблять, я знаю. Думають, вони заробляють шалені гроші і при цьому живуть у своє задоволення. Ніхто просто не задумується над таким пережитком. Але ви, пане керуючий, ви знаєте, як ідуть справи, знаєте краще, ніж решта персоналу, і навіть, говорячи між нами, краще, ніж сам господар, котрий як підприємець легко може помилитися у своїй оцінці в невигідну для того чи того службовця сторону. Ви прекрасно знаєте також, що, знаходячись майже ввесь рік поза фірмою, комівояжер легко може стати жертвою наклепу, випадковостей і безпричинних звинувачень, захиститися від яких він зовсім не в силах, оскільки великою мірою він про них нічого не знає і лише потім, коли, виснажений, повертається з поїздки, випробовує їх гидкі, уже далекі від причин наслідки на власній шкірі. Не йдіть, пане керуючий справами, не давши мені жодним словом зрозуміти, що ви хоча б частково визнаєте мою правоту!
But at Gregor's first words the manager had already turned away, and now he looked back at Gregor over his twitching shoulders with pursed lips. During Gregor's speech he was not still for a moment, but was moving away towards the door, without taking his eyes off Gregor, but really gradually, as if there was a secret ban on leaving the room. He was already in the hall, and after the sudden movement with which he finally pulled his foot out of the living room, one could have believed that he had just burned the sole of his foot. In the hall, however, he stretched out his right hand away from his body towards the staircase, as if some truly supernatural relief was waiting for him there.
Але керуючий відвернувся, ледь тільки Грегор заговорив, і, надувшись, дивився на нього тільки поверх плеча, яке безперестанку сіпалось. I під час промови Грегора він ні секунди не стояв на місці, а віддалявся, не спускаючи з Грегора очей, до дверей — відходив, проте, дуже повільно, немов якась таємна заборона не дозволяла йому залишати кімнату. Він був уже в передпокої, і, дивлячись на те, як раптово різко він зробив останній крок із вітальні, можна було подумати, що він тільки-но обпік собі ступню. А в передпокої він протягнув праву руку до сходів, немов там його чекало якесь неземне блаженство.
Gregor realized that he must not under any circumstances allow the manager to go away in this frame of mind, especially if his position in the firm was not to be placed in the greatest danger. His parents did not understand all this very well. Over the long years, they had developed the conviction that Gregor was set up for life in his firm and, in addition, they had so much to do nowadays with their present troubles that all foresight was foreign to them. But Gregor had this foresight. The manager must be held back, calmed down, convinced, and finally won over. The future of Gregor and his family really depended on it! If only the sister had been there! She was clever. She had already cried while Gregor was still lying quietly on his back. And the manager, this friend of the ladies, would certainly let himself be guided by her. She would have closed the door to the apartment and talked him out of his fright in the hall. But the sister was not even there. Gregor must deal with it himself.
Грегор розумів, що він ні в якому разі не повинен відпускати керуючого в такому стані, якщо не хоче поставити під удар своє становище у фірмі. Батьки не усвідомлювали всього цього так прозоро, з роками вони звикли думати, що в цій фірмі Грегор влаштувався на все життя, а клопоти, що звалилися на них зараз, зовсім позбавили їх кмітливості. Та Грегор цією кмітливістю володів. Керуючого треба було затримати, заспокоїти, переконати й врешті-решт схилити на свій бік, бо від цього залежало майбутнє Грегора та його сім'ї! О, якби сестра не пішла! Вона розумна, вона плакала вже тоді, коли Грегор ще спокійно лежав на спині. I, звичайно ж, керуючий, цей угодовець панночок, послухався б її; вона закрила б вхідні двері та своїми умовляннями розсіяла б його страхи. Але сестра якраз і пішла, Грегор повинен був діяти сам.
Without thinking that as yet he didn't know anything about his present ability to move and without thinking that his speech possibly (indeed probably) had once again not been understood, he left the wing of the door, pushed himself through the opening, and wanted to go over to the manager, who was already holding tight onto the handrail with both hands on the landing in a ridiculous way. But as he looked for something to hold onto, with a small scream Gregor immediately fell down onto his numerous little legs. Scarcely had this happened, when he felt for the first time that morning a general physical well being. The small limbs had firm floor under them; they obeyed perfectly, as he noticed to his joy, and strove to carry him forward in the direction he wanted. Right away he believed that the final amelioration of all his suffering was immediately at hand. But at the very moment when he lay on the floor rocking in a restrained manner quite close and directly across from his mother (apparently totally sunk into herself) she suddenly sprang right up with her arms spread far apart and her fingers extended and cried out, "Help, for God's sake, help!" She held her head bowed down, as if she wanted to view Gregor better, but ran senselessly back, contradicting that gesture, forgetting that behind her stood the table with all the dishes on it. When she reached the table, she sat down heavily on it, as if absent-mindedly, and did not appear to notice at all that next to her coffee was pouring out onto the carpet in a full stream from the large overturned container.
I, не подумавши про те, що зовсім ще не знає теперішніх своїх можливостей пересування, не подумавши і про те, що його мова, можливо, і навіть найімовірніше, знову залишилась незрозумілою, він залишив стулку дверей; пробрався через прохід; хотів було направитися до керуючого, — котрий, вийшовши вже на площадку, кумедно схопився обома руками за перила, — але відразу, шукаючи опори, зі слабким криком упав на всі свої лапки. Як тільки це трапилося, тілу його вперше за цей ранок стало зручно; під лапками була тверда земля; вони, як він на радість свою помітив, чудово його слухались; навіть самі намагалися перенести його туди, куди він хотів; і він уже вирішив, що ось-ось усі його муки остаточно припиняться. Але в той момент, коли він погойдувався від поштовхів, лежачи на підлозі неподалік від своєї матері, якраз навпроти неї, мати, котра, здавалося, зовсім заціпеніла, скочила раптом на ноги, широко розвела руками, розчепірила пальці, закричала: «Допоможіть! Допоможіть, ради бога!» — схилила голову, немов хотіла покраще роздивитися Грегора, однак замість цього безтямно відбігла назад; забула, що позаду неї стоїть накритий стіл; досягнувши його, вона, немов із розсіяності, поспішно на нього сіла і, здається, зовсім не помітила, що поруч з нею із перекинутого великого кофейника хлющить на килим кава.
"Mother, mother," said Gregor quietly, and looked over towards her. The manager momentarily had disappeared completely from his mind; by contrast, at the sight of the flowing coffee he couldn't stop himself snapping his jaws in the air a few times . At that his mother screamed all over again, hurried from the table, and collapsed into the arms of his father, who was rushing towards her. But Gregor had no time right now for his parents: the manager was already on the staircase. His chin level with the banister, the manager looked back for the last time. Gregor took an initial movement to catch up to him if possible. But the manager must have suspected something, because he made a leap down over a few stairs and disappeared, still shouting "Huh!" The sound echoed throughout the entire stairwell.
Now, unfortunately this flight of the manager also seemed completely to bewilder his father, who earlier had been relatively calm, for instead of running after the manager himself or at least not hindering Gregor from his pursuit, with his right hand he grabbed hold of the manager's cane, which he had left behind with his hat and overcoat on a chair. With his left hand, his father picked up a large newspaper from the table and, stamping his feet on the floor, he set out to drive Gregor back into his room by waving the cane and the newspaper. No request of Gregor's was of any use; no request would even be understood. No matter how willing he was to turn his head respectfully, his father just stomped all the harder with his feet.
— Мамо, мамо, — тихо сказав Грегор і підвів на неї очі.
На хвилину він зовсім забув про керуючого; проте при вигляді кави, що ллється, він не втримався й декілька разів судомно ковтнув повітря. Побачивши це, мати знову скрикнула, зістрибнула зі стільця й упала на груди батькові, котрий поспішив їй назустріч.
Та в Грегора не було зараз часу займатися батьками; керуючий справами був уже на сходах; поклавши підборіддя на перила, він кинув останній, прощальний погляд назад, Грегор кинувся було бігом, щоб напевне його догнати; але керуючий, очевидно, здогадався про його намір, бо, перескочивши через декілька сходинок, зник. Він тільки скрикнув: «Фу!» — і звук цей рознісся по сходах. На жаль, утеча керуючого, очевидно, укінець розстроїла батька, що досі тримався порівняно стійко, тому що замість того, щоб самому побігти за керуючим чи хоча б не заважати Грегору догнати його, він схопив правою рукою палицю керуючого, котру той разом зі шляпою та пальтом залишив на стільці, а лівою взяв зі столу велику газету і, тупотячи ногами, розмахуючи газетою та палкою, став заганяти Грегора до його кімнати. Ніякі прохання Грегора не допомогли, та й не розумів батько ніяких його прохань; як би смиренно Грегор не махав головою, батько тільки сильніше й сильніше тупотів ногами.
Across the room from him his mother had pulled open a window, in spite of the cool weather, and leaning out with her hands on her cheeks, she pushed her face far outside the window. Between the alley and the stair well a strong draught came up, the curtains on the window flew around, the newspapers on the table swished, and individual sheets fluttered down over the floor. The father relentlessly pressed forward pushing out sibilants, like a wild man. Now, Gregor had no practice at all in going backwards; it was really going very slowly. If Gregor only had been allowed to turn himself around, he would have been in his room right away, but he was afraid to make his father impatient by the time-consuming process of turning around, and each moment he faced the threat of a mortal blow on his back or his head from the cane in his father's hand. Finally Gregor had no other option, for he noticed with horror that he did not understand yet how to maintain his direction going backwards. And so he began, amid constantly anxious sideways glances in his father's direction, to turn himself around as quickly as possible (although in truth this was only very slowly). Perhaps his father noticed his good intentions, for he did not disrupt Gregor in this motion, but with the tip of the cane from a distance he even directed here and there Gregor's rotating movement.
Мати, незважаючи на холодну погоду, відчинила вікно навстіж і, висунувшись із нього, сховала обличчя в долонях. Між вікном і сходами утворився великий протяг, фіранки затріпотіли, газети на столі зашурхотіли, декілька листків попливло по підлозі. Батько невблаганно наступав, викрикуючи, як дикун, шиплячі звуки. А Грегор ще зовсім не навчився задкувати, він рухався назад дійсно дуже повільно. Якби Грегор повернувся, він відразу ж опинився б у своїй кімнаті, але він боявся роздратувати батька повільністю свого повороту, а батьківська палка в будь-яку секунду могла нанести йому смертельний удар по спині чи по голові. Нарешті, проте, нічого іншого Грегору все-таки не лишилося, бо він, на превеликий жах, побачив, що, задкуючи, не здатен навіть притримуватися певного спрямування; і тому, не перестаючи боязко коситися на батька, він почав — по можливості швидко насправді ж дуже повільно — повертатися. Батько, видно, оцінив його добру волю і не тільки не заважав йому повертатися, але навіть здалеку направляв його рух кінчиком своєї палки.
If only there hadn't been his father's unbearable hissing! Because of that Gregor totally lost his head. He was already almost totally turned around, when, always with this hissing in his ear, he just made a mistake and turned himself back a little. But when he finally was successful in getting his head in front of the door opening, it became clear that his body was too wide to go through any further. Naturally his father, in his present mental state, had no idea of opening the other wing of the door a bit to create a suitable passage for Gregor to get through. His single fixed thought was that Gregor must get into his room as quickly as possible. He would never have allowed the elaborate preparations that Gregor required to orient himself and thus perhaps get through the door. On the contrary, as if there were no obstacle and with a peculiar noise, he now drove Gregor forwards. Behind Gregor the sound was at this point no longer like the voice of only a single father. Now it was really no longer a joke, and Gregor forced himself, come what might, into the door. One side of his body was lifted up. He lay at an angle in the door opening. His one flank was sore with the scraping. On the white door ugly blotches were left. Soon he was stuck fast and would have not been able to move any more on his own. The tiny legs on one side hung twitching in the air above, the ones on the other side were pushed painfully into the floor. Then his father gave him one really strong liberating push from behind, and he scurried, bleeding severely, far into the interior of his room. The door was slammed shut with the cane, and finally it was quiet.
Якби тільки не це нестерпне шипіння батька! Від цього Грегор зовсім очманів. Він уже закінчував поворот, коли, прислухаючись до цього шипіння, помилився й повернув трохи назад. Але коли він нарешті успішно направив голову в розчинені двері, виявилося, що тулуб його занадто широкий, щоб у них пролізти. Батько в його теперішньому стані, звичайно, не зміркував, що треба відчинити другу стулку дверей і дати Грегору прохід. У нього була одна нав'язлива думка — якомога скоріше загнати Грегора в його кімнату. Ніяк не потерпів би він і серйозної підготовки, якої потребував Грегор, щоб випрямитися на весь зріст і, таким чином, можливо, пройти крізь двері. Мовби не було ніякої перешкоди, він гнав тепер Грегора вперед із особливим галасом; звуки, що линули повз Грегора, уже зовсім не були схожі на голос одного тільки батька; тут було насправді не до жартів і Грегор — будь-що-будь — протиснувся у двері. Одна сторона його тулуба піднялася, він навскоси ліг у проході, його бік був зовсім зранений, на білих дверях залишилися жахливі плямки; скоро він застряг і вже не міг самостійно рухатися далі, на одному боці лапки повисли, тремтячи, угору; на іншому вони були боляче притиснені до підлоги. I тоді батько із силою дав йому ззаду воістину рятівного тепер стусана, і Грегор, обливаючись кров'ю, влетів у свою .кімнату. Двері зачинили палицею і настала довгождана тиша.