Уривки з мого щоденника, з яких складено попередній розділ,наблизили мою розповідь до 18 жовтня — часу, коли всі ці дивні події швидко рушили до свого жахливого завершення. Пригоди кількох наступних днів закарбувалися в моїй пам'яті назавжди, і тому я можу розповісти про них, не звертаючись до зроблених тоді записів. Отож починаю від дня, напередодні якого я з'ясував дві надзвичайно важливі обставини: по-перше, місіс Лаура Лайонз із Кумбі-Трейсі написала серові Чарльзу Баскервілю листа, в якому призначила йому побачення в тому самому місці і в той самий час, коли він зустрів свою смерть; по-друге, чоловіка, який переховується в пустищі, треба шукати у кам'яних хижах на схилі пагорба. Знаючи ці обставини, я відчував, що тепер тільки брак розуму або сміливості може перешкодити мені знайти додаткові факти, які прояснили б їх ще більше.
The extract from my private diary which forms the last chapter has brought my narrative up to the 18th of October, a time when these strange events began to move swiftly towards their terrible conclusion. The incidents of the next few days are indelibly graven upon my recollection, and I can tell them without reference to the notes made at the time. I start then from the day which succeeded that upon which I had established two facts of great importance, the one that Mrs. Laura Lyons of Coombe Tracey had written to Sir Charles Baskerville and made an appointment with him at the very place and hour that he met his death, the other that the lurking man upon the moor was to be found among the stone huts upon the hill-side. With these two facts in my possession I felt that either my intelligence or my courage must be deficient if I could not throw some further light upon these dark places.
Того вечора я не дістав нагоди розповісти баронету про місіс Лайонз, бо доктор Мортімер допізна засидівся з ним за картами. Проте наступного ранку, коли ми снідали, я повідомив його про своє відкриття й спитав, чи не має він бажання вирушити зі мною в Кумбі-Трейсі. Спочатку він був запалився цією ідеєю, але, гаразд подумавши, ми обидва дійшли висновку, що коли я поїду туди один, наслідки, можливо, будуть кращі. Що офіційнішим ми зробили б цей візит, то менше дістали б інформації. Отож я не без деяких докорів сумління покинув сера Генрі й подався на нові розшуки.
I had no opportunity to tell the baronet what I had learned about Mrs. Lyons upon the evening before, for Dr. Mortimer remained with him at cards until it was very late. At breakfast, however, I informed him about my discovery, and asked him whether he would care to accompany me to Coombe Tracey. At first he was very eager to come, but on second thoughts it seemed to both of us that if I went alone the results might be better. The more formal we made the visit the less information we might obtain. I left Sir Henry behind, therefore, not without some prickings of conscience, and drove off upon my new quest.
Прибувши в Кумбі-Трейсі, я звелів Перкінсу зупинити коней і навів довідки про леді, з якою мав намір поговорити. Я легко знайшов її будинок — він був гарний і стояв у центрі селища. Служниця без церемоній відчинила мені двері, і коли я ввійшов до вітальні, жінка, що сиділа за друкарською машинкою, з приємною посмішкою швидко підвелася мені назустріч. Та коли вона побачила перед собою незнайому людину, її обличчя витягнулося. Знову сівши за машинку, жінка спитала про мету мого візиту.
When I reached Coombe Tracey I told Perkins to put up the horses, and I made inquiries for the lady whom I had come to interrogate. I had no difficulty in finding her rooms, which were central and well appointed. A maid showed me in without ceremony, and as I entered the sitting-room a lady, who was sitting before a Remington typewriter, sprang up with a pleasant smile of welcome. Her face fell, however, when she saw that I was a stranger, and she sat down again and asked me the object of my visit.
З першого погляду місіс Лайонз вражала своєю надзвичайною вродою. Очі й волосся у неї були однакового багатого горіхового кольору, щоки, всіяні, щоправда, веснянками, пашіли зворушливими, немов у брюнетки, рум'янцями — таку ніжну рожевість можна побачити лише в самісінькому осерді квітки жовтої троянди. Повторюю, перше, що я відчув, глянувши на цю жінку, було захоплення. Критичне ставлення до неї почало з'являтися пізніше. В її обличчі щось було не так — його бездоганну вроду псувала якась вульгарна риска, якась жорсткість у погляді, якась невиразна лінія губ. Але, звичайно, про все це я подумав тільки згодом. А тоді я просто розумів, що стою перед дуже вродливою жінкою і що ця жінка питає мене про мету мого візиту. І лише тієї хвилини я до кінця зрозумів, наскільки делікатне завдання собі поставив.
The first impression left by Mrs. Lyons was one of extreme beauty. Her eyes and hair were of the same rich hazel colour, and her cheeks, though considerably freckled, were flushed with the exquisite bloom of the brunette, the dainty pink which lurks at the heart of the sulphur rose. Admiration was, I repeat, the first impression. But the second was criticism. There was something subtly wrong with the face, some coarseness of expression, some hardness, perhaps, of eye, some looseness of lip which marred its perfect beauty. But these, of course, are after-thoughts. At the moment I was simply conscious that I was in the presence of a very handsome woman, and that she was asking me the reasons for my visit. I had not quite understood until that instant how delicate my mission was.
— Я маю приємність,— мовив я,— знати вашого батька.
Початок був досить незграбний, і леді зразу ж дала мені це відчути.
"I have the pleasure," said I, "of knowing your father." It was a clumsy introduction, and the lady made me feel it.
— У мене немає нічого спільного з моїм батьком,— відказала вона. — Я нічим йому не зобов'язана, і його друзі не є моїми друзями. Якби не покійний сер Чарльз Баскервіль і деякі інші добрі люди, я голодувала б, незважаючи на все батьківське піклування.
"There is nothing in common between my father and me," she said. "I owe him nothing, and his friends are not mine. If it were not for the late Sir Charles Baskerville and some other kind hearts I might have starved for all that my father cared."
— Саме через покійного сера Чарльза Баскервіля я й приїхав побачитися з вами.
"It was about the late Sir Charles Baskerville that I have come here to see you."
Веснянки на обличчі леді зробилися помітнішими.
The freckles started out on the lady's face.
— А що я можу розповісти вам про нього? — спитала вона, її пальці нервово забігали по клавішах друкарської машинки.
"What can I tell you about him?" she asked, and her fingers played nervously over the stops of her typewriter.
— Але ж ви були з ним знайомі?
"You knew him, did you not?"
— Я вже вам сказала, що багато чим зобов'язана його доброті. І якщо я тепер можу утримувати себе, то це головним чином завдяки тій зацікавленості, яку він виявив до моєї нещасної долі.
"I have already said that I owe a great deal to his kindness. If I am able to support myself it is largely due to the interest which he took in my unhappy situation."
— Ви з ним листувалися?
"Did you correspond with him?"
Леді сердито блиснула на мене своїми горіховими очима.
The lady looked quickly up with an angry gleam in her hazel eyes.
— З якою метою ви ставите мені ці запитання? — різко мовила вона.
"What is the object of these questions?" she asked sharply.
— З метою уникнути публічного скандалу. Краще буде, якщо я питатиму про це тут, ніж дозволити справі вийти з-під нашого контролю.
"The object is to avoid a public scandal. It is better that I should ask them here than that the matter should pass outside our control."
Вона, все ще дуже бліда, довго мовчала. Нарешті з якоюсь відчайдушністю й зухвалістю подивилася на мене.
She was silent and her face was still very pale. At last she looked up with something reckless and defiant in her manner.
— Добре, я вам відповім,— погодилася вона. — Що ви хочете знати?
"Well, I'll answer," she said. "What are your questions?"
— Ви листувалися з сером Чарльзом?
"Did you correspond with Sir Charles?"
— Так, я писала до нього разів зо два, щоб висловити вдячність за його делікатність і благородство.
"I certainly wrote to him once or twice to acknowledge his delicacy and his generosity."
— Ви пам'ятаєте, коли було датовано ті листи?
"Have you the dates of those letters?"
— Ні.
"No."
— А ви зустрічалися з сером Чарльзом?
"Have you ever met him?"
— Так, двічі чи тричі, коли він приїжджав у Кумбі-Трейсі. Він був дуже скромною людиною і волів робити добрі діла без розголосу.
"Yes, once or twice, when he came into Coombe Tracey. He was a very retiring man, and he preferred to do good by stealth."
— Але якщо ви бачили його так рідко і рідко йому писали, то звідки він знав про ваше скрутне становище, щоб, як ви кажете, допомагати вам?
"But if you saw him so seldom and wrote so seldom, how did he know enough about your affairs to be able to help you, as you say that he has done?"
На це запитання, на мою думку складне, вона відповіла надзвичайно охоче:
She met my difficulty with the utmost readiness.
— Мені спільно допомагало кілька джентльменів, які знали мою сумну історію. Одним з них був містер Степлтон, сусід і близький друг сера Чарльза. Він поставився до мене з якнайбільшою добротою, саме від нього сер Чарльз і дізнався про мої прикрощі.
"There were several gentlemen who knew my sad history and united to help me. One was Mr. Stapleton, a neighbour and intimate friend of Sir Charles's. He was exceedingly kind, and it was through him that Sir Charles learned about my affairs."
Мені вже було відомо, що сер Чарльз Баскервіль у кількох випадках доручав Степлтону вести свої благодійні справи, отож тут леді казала правду.
I knew already that Sir Charles Baskerville had made Stapleton his almoner upon several occasions, so the lady's statement bore the impress of truth upon it.
— А чи просили ви сера Чарльза коли-небудь у своїх листах про зустріч? — вів я далі.
"Did you ever write to Sir Charles asking him to meet you?" I continued.
Місіс Лайонз знову спалахнула:
Mrs. Lyons flushed with anger again.
— Сер, це дуже дивне запитання!
"Really, sir, this is a very extraordinary question."
— Пробачте, мадам, але я змушений його повторити.
"I am sorry, madam, but I must repeat it."
— Тоді я відповім: зрозуміло, ні.
"Then I answer, certainly not."
— Навіть у день смерті сера Чарльза?
"Not on the very day of Sir Charles's death?"
Рум'янці гніву миттю зникли, тепер на мене дивилося мертве обличчя. Пересохлі губи місіс Лайонз силкувалися вимовити слово «ні», яке я швидше побачив, ніж почув.
The flush had faded in an instant, and a deathly face was before me. Her dry lips could not speak the "No" which I saw rather than heard.
— Вам, я певен, зраджує пам'ять,— сказав я. — Я навіть можу процитувати одне речення з вашого листа. Ось воно: «Благаю вас, благаю як джентльмена, спаліть цього листа і будьте біля хвіртки о десятій годині».
"Surely your memory deceives you," said I. "I could even quote a passage of your letter. It ran 'Please, please, as you are a gentleman, burn this letter, and be at the gate by ten o'clock.'"
Мені здавалося, що місіс Лайонз ось-ось знепритомніє, але вона зробила величезне зусилля і взяла себе в руки.
I thought that she had fainted, but she recovered herself by a supreme effort.
— Виходить, більше вже не існує джентльменів? — насилу мовила вона.
"Is there no such thing as a gentleman?" she gasped.
— Ви несправедливі до сера Чарльза. Він зробив так, як ви просили. Але іноді можна прочитати і спалений лист. Тепер ви визнаєте, що писали це?
"You do Sir Charles an injustice. He did burn the letter. But sometimes a letter may be legible even when burned. You acknowledge now that you wrote it?"
— Так, писала! — вигукнула вона, полегшуючи душу потоком слів. — Писала! Навіщо мені заперечувати це? Мені немає чого соромитися! Я хотіла, щоб він мені допоміг. Я вірила, що коли поговорю з ним, то дістану від нього підтримку, тому й попросила про зустріч.
"Yes, I did write it," she cried, pouring out her soul in a torrent of words. "I did write it. Why should I deny it? I have no reason to be ashamed of it. I wished him to help me. I believed that if I had an interview I could gain his help, so I asked him to meet me."
— Але чому о такій годині?
"But why at such an hour?"
— Тому що я дуже пізно дізналася, що наступного дня він їде в Лондон, можливо, на кілька місяців. До того ж існували причини, через які я не могла дістатися туди раніше.
"Because I had only just learned that he was going to London next day and might be away for months. There were reasons why I could not get there earlier."
— А чому треба було призначати побачення в саду, замість того, щоб просто завітати до сера Чарльза додому?
"But why a rendezvous in the garden instead of a visit to the house?"
— Ви вважаєте, що жінка може одна о такій пізній порі відвідати дім холостяка?
"Do you think a woman could go alone at that hour to a bachelor's house?"
— Добре, а що трапилося, коли ви прийшли на місце зустрічі?
"Well, what happened when you did get there?"
— Я туди не ходила.
"I never went."
— Місіс Лайонз!
"Mrs. Lyons!"
— Ні, не ходила, присягаюся вам усім для мене святим. Не ходила. Виникла перешкода.
"No, I swear it to you on all I hold sacred. I never went. Something intervened to prevent my going."
— Яка?
"What was that?"
— Це моя особиста справа. Я не можу говорити про неї.
"That is a private matter. I cannot tell it."
— Отже, ви визнаєте, що призначили серу Чарльзу побачення на той саме час і в тому самому місці, де він зустрів свою смерть, але заперечуєте, що прийшли на те побачення.
"You acknowledge then that you made an appointment with Sir Charles at the very hour and place at which he met his death, but you deny that you kept the appointment."
— Це правда.
"That is the truth."
Я влаштував їй справжній перехресний допит, але нічого певного так і не з'ясував.
Again and again I cross-questioned her, but I could never get past that point.
— Місіс Лайонз,— мовив я, закінчуючи цю тривалу і майже безплідну розмову,— не бажаючи щиро в усьому зізнатися, ви берете на себе дуже велику відповідальність і опиняєтесь у сумнівному становищі. Якщо я змушений буду звернутися по допомогу до поліції, тоді ви побачите, які серйозні неприємності вам загрожують. Якщо ж ви ні в чому не завинили, то чому почали перш за все заперечувати, що писали серу Чарльзу в останній день його життя?
"Mrs. Lyons," said I, as I rose from this long and inconclusive interview, "you are taking a very great responsibility and putting yourself in a very false position by not making an absolutely clean breast of all that you know. If I have to call in the aid of the police you will find how seriously you are compromised. If your position is innocent, why did you in the first instance deny having written to Sir Charles upon that date?"
— Я боялася, що з цього можуть зробити неправильні висновки і мене буде вплутано в ганебну історію.
"Because I feared that some false conclusion might be drawn from it and that I might find myself involved in a scandal."
— А чому ви так наполягали, щоб сер Чарльз знищив ваш лист?
"And why were you so pressing that Sir Charles should destroy your letter?"
— Якщо ви його читали, то повинні знати.
"If you have read the letter you will know."
— Я не казав, що читав увесь лист.
"I did not say that I had read all the letter."
— Дещо з нього ви навіть процитували.
"You quoted some of it."
— Тільки постскриптум. Лист, як я вже вам казав, було спалено, і прочитати його весь виявилося неможливим. Повторюю своє запитання ще раз: чому ви так наполягали, щоб сер Чарльз обов'язково знищив цей лист, одержаний ним у день смерті?
"I quoted the postscript. The letter had, as I said, been burned and it was not all legible. I ask you once again why it was that you were so pressing that Sir Charles should destroy this letter which he received on the day of his death."
— Це дуже й дуже особисте.
"The matter is a very private one."
— Тим більше у вас підстав уникати публічного розслідування.
"The more reason why you should avoid a public investigation."
— Тоді я все вам розповім. Коли ви хоч трохи чули про мою нещасну долю, то знаєте, що я надто нерозважливо вийшла заміж і тепер шкодую про це.
"I will tell you, then. If you have heard anything of my unhappy history you will know that I made a rash marriage and had reason to regret it."
— Так, я дещо чув.
"I have heard so much."
— Відтоді мій чоловік, до якого я відчуваю огиду, не перестає набридати мені своїми домаганнями. Закон на його боці, і кожного дня мені загрожує небезпека, що він примусить мене жити разом з ним. До того як написати серу Чарльзу листа, я дізналася, що у мене є надія знову повернути собі свободу, якщо я піду на певні витрати. А свобода означала для мене все: душевний спокій, щастя, самоповагу — геть усе! Я знала, що сер Чарльз — людина великодушна, і вважала, що коли він почує історію мого життя з моїх власних уст, то обов'язково мені допоможе.
"My life has been one incessant persecution from a husband whom I abhor. The law is upon his side, and every day I am faced by the possibility that he may force me to live with him. At the time that I wrote this letter to Sir Charles I had learned that there was a prospect of my regaining my freedom if certain expenses could be met. It meant everything to me--peace of mind, happiness, self-respect--everything. I knew Sir Charles's generosity, and I thought that if he heard the story from my own lips he would help me."
— Як же тоді трапилося, що ви не пішли на зустріч із ним?
"Then how is it that you did not go?"
— Після того як надіслала листа, я одержала допомогу з іншого джерела.
"Because I received help in the interval from another source."
— Чому ж тоді ви знову не написали до сера Чарльза і все йому не пояснили?
"Why then, did you not write to Sir Charles and explain this?"
— Я так би й зробила, якби наступного ранку не прочитала у газетах про його смерть.
"So I should have done had I not seen his death in the paper next morning."
Розповідь цієї жінки була досить складною, і всі мої запитання виявилися нездатними похитнути її правдоподібність. Перевірити почуте можна було тільки в один спосіб — з'ясувати, чи справді вона почала справу про розлучення після трагічної смерті сера Чарльза.
The woman's story hung coherently together, and all my questions were unable to shake it. I could only check it by finding if she had, indeed, instituted divorce proceedings against her husband at or about the time of the tragedy.
Було малоймовірно, щоб вона насмілилася твердити, ніби не навідувалася в замок Баскервілів, якщо насправді там була — адже для поїздки туди їй довелось би найняти бідарку і повернулась би вона в Кумбі-Трейсі тільки рано-вранці. Таку мандрівку таємною не зробити. Отже, мабуть, вона казала правду або принаймні частину правди. Я пішов від неї спантеличений і засмучений. Знову я опинився перед глухим муром, що його хтось наче вибудовує на всіх моїх шляхах, ідучи якими я намагаюсь виконати довірене мені доручення. І все ж, що більше я думаю про вираз обличчя цієї леді, її манеру поводитися, то дужче відчуваю: вона дещо від мене приховала. Чому вона так зблідла? Чому найменше зізнання треба було виривати в неї силоміць? Чому майже замовкала, коли мова заходила про час смерті сера Чарльза? Пояснення всьому цьому, безперечно, не можуть бути такими невинними, як їй хотілося мене в тому переконати. Та хоч би там як, але, ідучи далі в цьому ж напрямку, я нічого нового не почув би, отож доводилося повертати на іншу стежку, яка могла б вивести мене куди слід, і шукати її треба було між кам'яних халуп у пустищі.
It was unlikely that she would dare to say that she had not been to Baskerville Hall if she really had been, for a trap would be necessary to take her there, and could not have returned to Coombe Tracey until the early hours of the morning. Such an excursion could not be kept secret. The probability was, therefore, that she was telling the truth, or, at least, a part of the truth. I came away baffled and disheartened. Once again I had reached that dead wall which seemed to be built across every path by which I tried to get at the object of my mission. And yet the more I thought of the lady's face and of her manner the more I felt that something was being held back from me. Why should she turn so pale? Why should she fight against every admission until it was forced from her? Why should she have been so reticent at the time of the tragedy? Surely the explanation of all this could not be as innocent as she would have me believe. For the moment I could proceed no farther in that direction, but must turn back to that other clue which was to be sought for among the stone huts upon the moor.
Та це теж був дуже непевний шлях. У цьому я переконався, коли повертався назад і один по одному розглядав пагорби із слідами життя стародавніх людей на них. Беррімор сказав, що незнайомий ховається в одній із покинутих халуп, але ж їх з краю в край пустища розкидано сотні й сотні! Але тут мені міг стати в пригоді й власний досвід, тому що я сам бачив того чоловіка на вершині Чорної Скелі. Отже, починати пошуки треба звідти. Я обстежуватиму в тому місці халупу за халупою, поки не знайду ту, яка мені потрібна. Якщо той чоловік сидітиме в одній з них, я почую з його власних уст,— якщо буде необхідно, то вдамся й до револьвера,— хто він такий і чому так уперто стежить за нами. На багатолюдній Ріджент-стріт він ще міг утекти від нас, але тут, у безлюдному пустищі, йому буде важко таке зробити. З другого боку, якщо я знайду ту халупу, а її мешканця в ній не виявиться, то чекатиму його там доти, доки він не повернеться. Холмс не впіймав його в Лондоні. Для мене буде справжнім тріумфом, якщо я розшукаю цього чоловіка — адже цим я досягну успіху там, де мого вчителя спіткала невдача.
And that was a most vague direction. I realized it as I drove back and noted how hill after hill showed traces of the ancient people. Barrymore's only indication had been that the stranger lived in one of these abandoned huts, and many hundreds of them are scattered throughout the length and breadth of the moor. But I had my own experience for a guide since it had shown me the man himself standing upon the summit of the Black Tor. That then should be the centre of my search. From there I should explore every hut upon the moor until I lighted upon the right one. If this man were inside it I should find out from his own lips, at the point of my revolver if necessary, who he was and why he had dogged us so long. He might slip away from us in the crowd of Regent Street, but it would puzzle him to do so upon the lonely moor. On the other hand, if I should find the hut and its tenant should not be within it I must remain there, however long the vigil, until he returned. Holmes had missed him in London. It would indeed be a triumph for me if I could run him to earth, where my master had failed.
Під час цього розслідування щастя не один раз нас зраджувало, але тепер, нарешті, воно повернулося до мене обличчям. І вісником його був не хто інший, як містер Френкленд — червоновидий, з сивими бакенбардами, він стояв біля садової хвіртки, що виходила на битий шлях, яким я їхав.
Luck had been against us again and again in this inquiry, but now at last it came to my aid. And the messenger of good fortune was none other than Mr. Frankland, who was standing, gray-whiskered and red-faced, outside the gate of his garden, which opened on to the high road along which I travelled.
— Добрий день, докторе Вотсоне! — вигукнув він з незвичайною для нього привітністю. — Ви повинні дати своїм коням відпочити. Заходьте, будь ласка, випийте склянку вина й привітайте мене.
"Good-day, Dr. Watson," cried he with unwonted good humour, "you must really give your horses a rest, and come in to have a glass of wine and to congratulate me."
Після всього, що я чув про ставлення містера Френкленда до рідної дочки, мої почуття до нього були далекі від дружніх, але мені дуже хотілося відіслати Перкінса з візком додому, і зараз випадала для цього слушна нагода. Я виліз із візка й звелів переказати серу Генрі, що повернуся перед обідом. Потім пройшов слідом за Френклендом у його їдальню.
My feelings towards him were very far from being friendly after what I had heard of his treatment of his daughter, but I was anxious to send Perkins and the wagonette home, and the opportunity was a good one. I alighted and sent a message to Sir Henry that I should walk over in time for dinner. Then I followed Frankland into his dining-room.
— Сьогодні для мене чудовий день, сер, справжнє свято в моєму житті! — знову вигукнув він, радісно підхихикуючи. — Я успішно провів дві справи. Я навчу всіх у цьому краї, що закон є закон і що тут є людина, яка не побоїться звернутися до нього по допомогу. Я здобув право проїзду через парк старого Мідлтона, самісінькою його серединою, сер, за якихось сотню ярдів від його дверей! Ну, що ви на це скажете? Ми покажемо цим вельможам, хай їх чорти вхоплять, що їм не вдасться безкарно зневажати общинні права. А ще я домігся заборони користуватися моїм лісом, де жителі Фернворсі мали звичку влаштовувати пікніки. Ці негідники, мабуть, вважають, що права приватної власності не існує і що вони можуть вештатися де забажають, засмічуючи все газетами й пляшками. Обидві справи розглянуто, докторе Вотсоне, і обидві на мою користь. Такого свята у мене не було відтоді, як я переміг у суді сера Джона Морленда, з яким позивався за те, що він порушив мої права володіння, полюючи у своїх мисливських угіддях.
"It is a great day for me, sir--one of the red-letter days of my life," he cried with many chuckles. "I have brought off a double event. I mean to teach them in these parts that law is law, and that there is a man here who does not fear to invoke it. I have established a right of way through the centre of old Middleton's park, slap across it, sir, within a hundred yards of his own front door. What do you think of that? We'll teach these magnates that they cannot ride roughshod over the rights of the commoners, confound them! And I've closed the wood where the Fernworthy folk used to picnic. These infernal people seem to think that there are no rights of property, and that they can swarm where they like with their papers and their bottles. Both cases decided, Dr. Watson, and both in my favour. I haven't had such a day since I had Sir John Morland for trespass, because he shot in his own warren."
— Як же це вам вдалося?
"How on earth did you do that?"
— Зверніться до звітів про судові рішення й вироки, сер. Прочитайте — не пошкодуєте: «Френкленд проти Морленда, Королівський суд». Це коштувало мені дві сотні фунтів, але справу я виграв.
"Look it up in the books, sir. It will repay reading--Frankland v. Morland, Court of Queen's Bench. It cost me 200 pounds, but I got my verdict."
— І що це вам дало?
"Did it do you any good?"
— Анічогісінько, сер. Я з гордістю можу заявити, що не мав з того ніякого зиску. Я взагалі дію тільки з почуття громадського обов'язку. Наприклад, у мене навіть не виникає сумнівів, що жителі Фернворсі сьогодні вночі символічно мене с т р а т я т ь — с п а л я т ь моє опудало. В останній р а з , коли таке було влаштовано, я сказав поліції, що люди повинні припинити ці неподобства. Але поліція в нашому графстві поводиться обурливо, сер, і не надає мені того захисту, на який я маю право. Ось побачите, справа «Френкленд проти Корони» приверне увагу громадськості. Я попереджав їх, що вони ще матимуть нагоду пошкодувати про те, як зі мною поводилися, і мої слова вже справдилися.
"None, sir, none. I am proud to say that I had no interest in the matter. I act entirely from a sense of public duty. I have no doubt, for example, that the Fernworthy people will burn me in effigy to-night. I told the police last time they did it that they should stop these disgraceful exhibitions. The County Constabulary is in a scandalous state, sir, and it has not afforded me the protection to which I am entitled. The case of Frankland v. Regina will bring the matter before the attention of the public. I told them that they would have occasion to regret their treatment of me, and already my words have come true."
— Яким чином? — спитав я.
"How so?" I asked.
Старий набрав багатозначного вигляду.
The old man put on a very knowing expression.
— А таким. Я міг би розповісти їм про одну справу — їм до смерті кортить про неї знати, але ніщо не примусить мене допомагати цим негідникам.
"Because I could tell them what they are dying to know; but nothing would induce me to help the rascals in any way."
Я вже давно шукав якогось приводу здихатися Френклендової балаканини, але тепер мені захотілося послухати її ще. Про перекірливу вдачу старого грішника мені було дещо відомо, тому я розумів, що занадто велика цікавість до його розповіді — це найпевніший шлях до того, щоб він переслав говорити щиро.
I had been casting round for some excuse by which I could get away from his gossip, but now I began to wish to hear more of it. I had seen enough of the contrary nature of the old sinner to understand that any strong sign of interest would be the surest way to stop his confidences.
— Мабуть, ідеться про браконьєрство? — байдужим тоном спитав я.
"Some poaching case, no doubt?" said I, with an indifferent manner.
— Ха-ха-ха, голубе мій! Справа набагато серйозніша! От що б ви робили з каторжником?
"Ha, ha, my boy, a very much more important matter than that! What about the convict on the moor?"
Я аж здригнувся.
— Ви хочете сказати, що знаєте, де він ховається? мовив я.
I started. "You don't mean that you know where he is?" said I.
— Я, мабуть, точно не знаю, де він ховається, проте цілком упевнений, що міг би допомогти поліції схопити його. Хіба вам ніколи не спадало на думку, що його можна спіймати отак: з'ясувати, де він дістає їжу, й простежити, як вона до нього потрапляє?
"I may not know exactly where he is, but I am quite sure that I could help the police to lay their hands on him. Has it never struck you that the way to catch that man was to find out where he got his food, and so trace it to him?"
Старий настільки наблизився до істини, що я аж стривожився.
— А чому ви вважаєте, що каторжник десь у пустищі? — спитав я.
He certainly seemed to be getting uncomfortably near the truth. "No doubt," said I; "but how do you know that he is anywhere upon the moor?"
— А тому, що я на власні очі бачив того, хто носить йому їсти.
"I know it because I have seen with my own eyes the messenger who takes him his food."
У мене завмерло серце на думку про Беррімора. Ще б пак, залежати від ласки цього злобливого старого пронози — це аж надто серйозно. Але наступне його зауваження зняло з мене тягар.
My heart sank for Barrymore. It was a serious thing to be in the power of this spiteful old busybody. But his next remark took a weight from my mind.
— Ви здивуєтесь, але їсти каторжнику носить дитина. Я бачу її кожного дня у велику підзорну трубу, що стоїть у мене на даху. Вона проходить однією й тією ж стежкою в один і той самий час, а до кого їй ходити, як не до каторжника?
"You'll be surprised to hear that his food is taken to him by a child. I see him every day through my telescope upon the roof. He passes along the same path at the same hour, and to whom should he be going except to the convict?"
Це була справжня удача! А проте я й знаку не подав, як мене зацікавили ці слова. Дитина! Беррімор сказав мені, що нашому незнайомцеві носить усе потрібне якийсь хлопчик. Отож Френкленд натрапив на слід цього незнайомця, а не каторжника. Якби я зміг вивідати у старого все, що йому було відомо, це звільнило б мене від тривалих і виснажливих пошуків. Моїми найбільшими козирями повинні були залишатися недовірливість і байдужість.
Here was luck indeed! And yet I suppressed all appearance of interest. A child! Barrymore had said that our unknown was supplied by a boy. It was on his track, and not upon the convict's, that Frankland had stumbled. If I could get his knowledge it might save me a long and weary hunt. But incredulity and indifference were evidently my strongest cards.
— А мені здається, що то, либонь, син якогось місцевого пастуха носить обід своєму батькові.
"I should say that it was much more likely that it was the son of one of the moorland shepherds taking out his father's dinner."
Навіть найменший натяк на те, що йому заперечують, викрешував іскри із старого впертюха. Його очиці люто блиснули на мене, а бакенбарди наїжачилися наче шерсть у сердитого кота.
The least appearance of opposition struck fire out of the old autocrat. His eyes looked malignantly at me, and his gray whiskers bristled like those of an angry cat.
— Ви ото бачите Чорну Скелю? Добре. А за нею невисокий пагорб, порослий колючим чагарником? Це найбільш кам'яниста частина всього пустища. Хіба якийсь пастух буде пасти там худобу? Ваше припущення, сер, цілком безглузде.
"Indeed, sir!" said he, pointing out over the wide-stretching moor. "Do you see that Black Tor over yonder? Well, do you see the low hill beyond with the thornbush upon it? It is the stoniest part of the whole moor. Is that a place where a shepherd would be likely to take his station? Your suggestion, sir, is a most absurd one."
Я сумирно визнав, що висловив свою думку, не врахувавши всіх обставин. Моя покірливість сподобалася Френ-кленду, він став ще балакучішим.
I meekly answered that I had spoken without knowing all the facts. My submission pleased him and led him to further confidences.
— Можете бути певні, сер, я роблю висновки тільки тоді, коли маю на те всі підстави. Я раз у раз бачу цього хлопця з клунком. Кожного дня, а то й двічі на день я маю змогу... стривайте, докторе Вотсоне. Чи мене очі зраджують, чи справді отам по схилу пагорба щось рухається?
"You may be sure, sir, that I have very good grounds before I come to an opinion. I have seen the boy again and again with his bundle. Every day, and sometimes twice a day, I have been able--but wait a moment, Dr. Watson. Do my eyes deceive me, or is there at the present moment something moving upon that hill- side?"
До того місця було кілька миль, але я виразно побачив на тьмяному зелено-сірому схилі чорну цяточку.
It was several miles off, but I could distinctly see a small dark dot against the dull green and gray.
— Ходімо, сер, ходімо! — вигукнув Френкленд, кидаючись по сходах нагору. — Побачите його на власні очі й самі у всьому переконаєтесь!
"Come, sir, come!" cried Frankland, rushing upstairs. "You will see with your own eyes and judge for yourself."
На плоскому даху будинку стояла величезних розмірів підзорна труба, закріплена на тринозі. Френкленд припав до неї очима й радісно скрикнув:
The telescope, a formidable instrument mounted upon a tripod, stood upon the flat leads of the house. Frankland clapped his eye to it and gave a cry of satisfaction.
— Швидше, докторе Вотсоне, швидше, поки він не перейшов пагорб!
"Quick, Dr. Watson, quick, before he passes over the hill!"
І справді, вгору по схилу повільно дерся якийсь хлопчак з маленьким клунком за плечима. Коли він піднявся на гребінь, його незграбна, одягнена в лахміття постать на мить чітко вималювалася на тлі холодної небесної синяви. Наче боячись, що за ним стежать, він крадькома, але сторожко озирнувся. Потім зник за пагорбом.
There he was, sure enough, a small urchin with a little bundle upon his shoulder, toiling slowly up the hill. When he reached the crest I saw the ragged uncouth figure outlined for an instant against the cold blue sky. He looked round him with a furtive and stealthy air, as one who dreads pursuit. Then he vanished over the hill.
— Ну, я правду казав?
"Well! Am I right?"
— Безумовно, це хлопчик, і його, здається, послано з таємним дорученням.
"Certainly, there is a boy who seems to have some secret errand."
— А що це за доручення, може здогадатися навіть наш констебль. Але від мене поліція й слова зайвого не почує, і вас, докторе Вотсоне, прошу про хлопця мовчати. Ні слова! Ви мене зрозуміли?
"And what the errand is even a county constable could guess. But not one word shall they have from me, and I bind you to secrecy also, Dr. Watson. Not a word! You understand!"
— Нехай буде, як ви хочете.
"Just as you wish."
— Вони поводилися зі мною обурливо, так, обурливо. Коли всі факти в справі «Френкленд проти Корони» стануть відомі, країною, сподіваюся, прокотиться хвиля обурення. Ніщо не примусить мене бодай чимось допомагати поліції. Вона б і не почухалася, якби замість мого опудала ті негідники спалили мене, прив'язавши до стовпа. Та ні, чого вам іти! Ви повинні допомогти мені спорожнити оцю карафу на честь такої видатної події!
"They have treated me shamefully--shamefully. When the facts come out in Frankland v. Regina I venture to think that a thrill of indignation will run through the country. Nothing would induce me to help the police in any way. For all they cared it might have been me, instead of my effigy, which these rascals burned at the stake. Surely you are not going! You will help me to empty the decanter in honour of this great occasion!"
Проте я не піддався на настійливі умовляння старого, а коли він оголосив, що хоче провести мене додому, відмовив його від цього наміру. Поки він міг мене бачити, я йшов по дорозі, а потім повернув у бік скелястого пагорба, за яким зник хлопець. Усе складалося на мою користь, і я заприсягся собі, що коли мені й не доведеться скористатися з слушної нагоди, подарованої долею, то трапиться це аж ніяк не через брак у мене енергійності або наполегливості.
But I resisted all his solicitations and succeeded in dissuading him from his announced intention of walking home with me. I kept the road as long as his eye was on me, and then I struck off across the moor and made for the stony hill over which the boy had disappeared. Everything was working in my favour, and I swore that it should not be through lack of energy or perseverance that I should miss the chance which fortune had thrown in my way.
Коли я добрався до вершини пагорба, сонце вже сідало, і пологі схили внизу були з одного боку золотаво-зелені, а з другого тонули в сірій тіні. Легкий туман висів над далекою лінією обрію, над якою підіймалися фантастичні обриси пагорба Лисяча Вершина. На всьому величезному просторі панували тиша й непорушність. Лише якийсь сірий птах,— чи то чайка, чи то кроншнеп,— високо пролітав у синьому небі. Він і я, здавалося, були єдиними живими істотами між величезною небесною банею вгорі й пустелею під нею. Голий простір, почуття самотності, нерозгадана таємниця, бажання якнайшвидше виконати своє завдання,— від усього цього в серце заповзав тривожний холодок. Хлопця ніде не було видно. Але внизу в западині між пагорбами виднілося коло стародавніх кам'яниць, всередині якого стояла одна халупа із залишками покрівлі, що могли захистити від негоди. Серце в мене заколотилося, коли я її побачив. Оце, мабуть, і є та схованка, де переховується незнайомий. Нарешті моя нога повинна була стати на поріг його таємного притулку — я мав ось-ось його викрити.
The sun was already sinking when I reached the summit of the hill, and the long slopes beneath me were all golden-green on one side and gray shadow on the other. A haze lay low upon the farthest sky-line, out of which jutted the fantastic shapes of Belliver and Vixen Tor. Over the wide expanse there was no sound and no movement. One great gray bird, a gull or curlew, soared aloft in the blue heaven. He and I seemed to be the only living things between the huge arch of the sky and the desert beneath it. The barren scene, the sense of loneliness, and the mystery and urgency of my task all struck a chill into my heart. The boy was nowhere to be seen. But down beneath me in a cleft of the hills there was a circle of the old stone huts, and in the middle of them there was one which retained sufficient roof to act as a screen against the weather. My heart leaped within me as I saw it. This must be the burrow where the stranger lurked. At last my foot was on the threshold of his hiding place--his secret was within my grasp.
Обережно наближаючись до халупи — точнісінько так, як робив Степлтон, підкрадаючись із сачком до метелика,— я із задоволенням відзначив, що там справді хтось живе. До напівзруйнованого отвору, що правив за двері, вела ледь помітна між валунів стежка. В халупі було тихо. Незнайомець або зачаївся там, або никав десь у пустищі. Нерви в мене були напружені в передчутті небезпечної пригоди. Кинувши сигарету, я стиснув руків'я револьвера, швидко ступив до дверей і зазирнув усередину. Там нікого не було.
As I approached the hut, walking as warily as Stapleton would do when with poised net he drew near the settled butterfly, I satisfied myself that the place had indeed been used as a habitation. A vague pathway among the boulders led to the dilapidated opening which served as a door. All was silent within. The unknown might be lurking there, or he might be prowling on the moor. My nerves tingled with the sense of adventure. Throwing aside my cigarette, I closed my hand upon the butt of my revolver and, walking swiftly up to the door, I looked in. The place was empty.
Але я побачив чимало підтверджень того, що йшов по правильному сліду. Саме тут і жив той незнайомець. На кам'яному ложі, де колись спала неолітична людина, лежало кілька ковдр, загорнутих у непромокальний плащ. У примітивному вогнищі виднілася купка золи. Поряд з ним стояло якесь кухонне начиння й відро, до половини налите водою. Розкидані скрізь порожні консервні банки свідчили, що тут мешкають уже не один день, а коли мої очі звикли до напівтемряви, я побачив у кутку бляшаний кухоль і напівпорожню пляшку віскі. Плоский камінь посеред халупи правив за стіл, а на ньому лежав клунок — безперечно, той самий, що я його бачив за плечима в хлопця у підзорну трубу. У клунку була хлібина, банка консервів з язика і дві банки консервованих персиків. Оглянувши все це, я вже хотів був покласти клунок на місце, аж раптом серце моє завмерло — я помітив на камені, де лежав клунок, клаптик паперу, на якому було щось написано. Я взяв його і прочитав — там було надряпано олівцем таке:
But there were ample signs that I had not come upon a false scent. This was certainly where the man lived. Some blankets rolled in a waterproof lay upon that very stone slab upon which Neolithic man had once slumbered. The ashes of a fire were heaped in a rude grate. Beside it lay some cooking utensils and a bucket half-full of water. A litter of empty tins showed that the place had been occupied for some time, and I saw, as my eyes became accustomed to the checkered light, a pannikin and a half-full bottle of spirits standing in the corner. In the middle of the hut a flat stone served the purpose of a table, and upon this stood a small cloth bundle--the same, no doubt, which I had seen through the telescope upon the shoulder of the boy. It contained a loaf of bread, a tinned tongue, and two tins of preserved peaches. As I set it down again, after having examined it, my heart leaped to see that beneath it there lay a sheet of paper with writing upon it. I raised it, and this was what I read, roughly scrawled in pencil:--
«Доктор Вотсон поїхав у Кумбі-Трейсі».
Dr. Watson has gone to Coombe Tracey.
З хвилину я стояв непорушно, тримаючи папірець у руках і розмірковуючи над змістом цього короткого послання. Отже, цей таємничий незнайомець переслідує не сера Генрі, а мене? Сам він за мною не стежить, а приставив до мене свого помічника,— можливо, цього хлопця,— і ось зараз я тримаю в руках його донесення. Мабуть, відколи я в цьому пустищі, жодний мій крок не лишався непоміченим, і незнайомця повідомляли геть про все. Так, я весь час відчуваю присутність якоїсь невидимої сили, існування якоїсь тонкої сітки, накинутої на нас з величезною майстерністю й обережністю; ця сітка не дуже нам заважає, і ми помічаємо її тільки в останню мить, коли бачимо, що справді в ній плутаємося.
For a minute I stood there with the paper in my hands thinking out the meaning of this curt message. It was I, then, and not Sir Henry, who was being dogged by this secret man. He had not followed me himself, but he had set an agent--the boy, perhaps--upon my track, and this was his report. Possibly I had taken no step since I had been upon the moor which had not been observed and reported. Always there was this feeling of an unseen force, a fine net drawn round us with infinite skill and delicacy, holding us so lightly that it was only at some supreme moment that one realized that one was indeed entangled in its meshes.
Якщо є одна записка, повинні бути й інші. Я пошукав їх очима, роздивляючись на всі боки, але папірців більше не побачив. Так само не пощастило мені виявити ніяких ознак, які давали б можливість зрозуміти вдачу або наміри цього чоловіка, що живе у такому незвичайному місці, крім хіба того, що звички він має, очевидно, спартанські і не дуже дбає про життєві вигоди. А коли я подумав про заливні дощі й глянув на геть діряву покрівлю, то зрозумів, наскільки притягальною й важкою повинна бути мета, заради досягнення якої він тулиться в цій негостинній оселі. То хто ж він — лютий наш ворог чи, може, ангел-хранитель? І я заприсягся, що не вийду з халупи, поки не з'ясую цього.
If there was one report there might be others, so I looked round the hut in search of them. There was no trace, however, of anything of the kind, nor could I discover any sign which might indicate the character or intentions of the man who lived in this singular place, save that he must be of Spartan habits and cared little for the comforts of life. When I thought of the heavy rains and looked at the gaping roof I understood how strong and immutable must be the purpose which had kept him in that inhospitable abode. Was he our malignant enemy, or was he by chance our guardian angel? I swore that I would not leave the hut until I knew.
Сонце вже схилилося до вечірнього пруга, і західний край неба мінився рожевими й золотавими барвами. Вечірня заграва відбивалася яскраво-червоними плямами в численних ковбанях великої Грімпенської трясовини. Вдалині виднілися обидві вежі баскервільського замку, а ще далі вгорі вилися прозорі димки — там було село Грімпен. За пагорбом, між цим селом і баскервільським замком, стояв будинок Степлтонів. В золотавому надвечірньому світлі все навколо здавалося гарним і лагідно-мирним, проте моя душа не відчувала розлитого в природі спокою, вона тріпотіла від страшної невідомості перед зустріччю, що з кожною миттю ставала дедалі ближчою. Нерви в мене було напружено до краю, але я, сповнений рішучості, сидів у темному кутку халупи й з похмурим терпінням чекав її мешканця.
Outside the sun was sinking low and the west was blazing with scarlet and gold. Its reflection was shot back in ruddy patches by the distant pools which lay amid the great Grimpen Mire. There were the two towers of Baskerville Hall, and there a distant blur of smoke which marked the village of Grimpen. Between the two, behind the hill, was the house of the Stapletons. All was sweet and mellow and peaceful in the golden evening light, and yet as I looked at them my soul shared none of the peace of nature but quivered at the vagueness and the terror of that interview which every instant was bringing nearer. With tingling nerves, but a fixed purpose, I sat in the dark recess of the hut and waited with sombre patience for the coming of its tenant.
І тоді, нарешті, я почув його. Здалеку долинув різкий звук — під чобіт йому потрапив камінець. Ще раз... ще... Кроки не переставали наближатися. Я втиснувся в найтемніший куток і звів у кишені курок револьвера, поклавши не виявляти себе доти, доки не зможу хоч трохи розгледіти незнайомця. Біля хатини запала тиша — отже, він зупинився. Потім кроки знову почали наближатися, на вхід у халупу впала чиясь тінь.
And then at last I heard him. Far away came the sharp clink of a boot striking upon a stone. Then another and yet another, coming nearer and nearer. I shrank back into the darkest corner, and cocked the pistol in my pocket, determined not to discover myself until I had an opportunity of seeing something of the stranger. There was a long pause which showed that he had stopped. Then once more the footsteps approached and a shadow fell across the opening of the hut.
— А сьогодні чудовий вечір, мій любий Вотсоне,— мовив добре знайомий мені голос. — Я впевнений, надворі вам буде набагато приємніше, ніж там у халупі.
"It is a lovely evening, my dear Watson," said a well-known voice. "I really think that you will be more comfortable outside than in."